Античний філософ Арістотель зробив колосальний внесок у подальший розвиток західноєвропейської філософської думки. Оскільки він не лише розробив соціальну концепцію, а втілив її у життя Стародавньої Греції.Великої уваги мислителя заслуговують його праці, зокрема філософський труд під назвою «Нікомахова етика», в якій Арістотель висвітлює проблему самостійності такої науки як етика, разом з тим він став конструктором глибокої синтетичної теорії моралі. Для теорії його етики є характерними розвинутий логічний аналіз, єдність розумового осмислення існуючих проблем, їхнє підтвердження на досвіді, суспільна орієнтація етики рефлексів (мається на увазі взаємозв’язок етики з державою, політикою, релігією, суспільством), а також установка для прикладного або практичного значення моральної теорії.
Це допомогло подолати деякі вади в науці Арістотеля про моральність. Мета цієї науки – навчити людину стати добродійною по відношенню до інших.
Етика Арістотеля намагається допомогти людині усвідомити свою головну мету життя і діяльності і вирішити питання можливості виховання в державі громадян, бо поруч з політикою ця наука є важливою не лише для людини, а й цілого суспільства.
Визначаючи етичний аспект , Арістотель намагається розв’язати не тільки взаємовідносини особистості із суспільством, а й прагне віднайти можливі шляхи їхньої гармонійної взаємодії, звичайно з розумним обмеженням стихії егоїстичних потреб індивіда, його переорієнтацію на благо суспільства – це з однієї сторони, а з іншої – спільної дії держави заради благоустрою і розквіту громадян.
Арістотель вважає, що соціальна гармонія ні в якому разі не повинна придушувати інтереси особистості. Якщо людина є моральною, то спираючись на свій розум і волю, приводить себе до мети, бажань, потреб у співвідносності з державними інтересами. Тут мислитель помічає дуже важливу деталь: джерело людської моралі необхідно шукати саме у державних відносинах.
У вченні про щастя, Арістотель намагається внести безліч відділків для цього поняття. Щастя на його думку є особливим станом задоволення людини тим, що вона отримує як результат своєї добродійної діяльності. Виділяючи єдність моралі з щастям, філософ підкреслює, що досягнення вищого задоволення людини своїм життям залежить від її вчинків, дій. Головним щастям є інтелектуальна і моральна людська досконалість, її здоров’я із наявністю зовнішніх благ, активна позиція як громадянина, дружба.
На відміну від свого попередника Платона, Арістотель не визнає вродженого характеру добродійств, власне це дає йому поставити проблему моральної етики. Добродійність, як зазначає мислитель володіє ще крім того нормативним характером, тобто це не те, що дається людині від природи, власне те, що повинно бути виховане. Так як мораль заснована перш за все на волі і людському розумі. Саме тому Арістотель робить спроби виокремити добродійства, які він називає «діатонічними» , тобто такі що пов’язані з частиною розумної душі. Розумна душа – це є мудрість, винахідливість, практичність.
Крім того, він ще виділяє так звані «етичні » добродійства, якими є великодушність, справедливість, правдивість, поміркованість, мужність, спілкування. Арістотель говорить, що до до визначення міри добродійності необхідно підходити дуже делікатно й обережно.
Крім вище згаданих концепцій, Арістотель розробляє вчення про дружбу. Дружба у античного філософа постає можливо як перший науковий дослід поставлення і вирішення проблеми відносин у суспільстві, між собою, у релігії. Він підкреслює важливу важливу високу ціннісну моральну дружбу, аналізуючи кількісні і якісні її параметри, пропонуючи свою класифікацію різних видів дружби.
Як вважає Арістотель дружба може бути заради насолоди, користі або ж добродійства.
Богдан Стрикалюк
