Основна ідея
Емотивісти виходять із того, що моральна мова не констатує факти у тому ж сенсі, як це роблять наукові або описові висловлювання. Коли людина каже: «Цей вчинок неправильний», вона фактично не повідомляє нового факту, а виражає власне несхвалення. Твердження на кшталт «Ви вкрали ці гроші» містить опис події, проте вислів «Ви вчинили неправильно, вкравши ці гроші» додає емоційний відтінок — осуд чи обурення. У цьому полягає сутність емотивістського підходу: моральні оцінки функціонують як сигнали емоційної реакції.
Історичний контекст
Емотивізм сформувався у XX столітті на ґрунті логічного позитивізму, який прагнув очистити мову від метафізичних понять і зосередитися на верифікованих висловлюваннях. Метафізичні або моральні судження, які неможливо перевірити емпірично, позитивісти розглядали як вираз емоцій чи уподобань.
Першим систематично виклав емотивізм британський філософ А. Дж. Айєр у праці «Мова, істина та логіка» (1936). Він стверджував, що моральні висловлювання позбавлені пізнавального змісту і виконують радше експресивну функцію. Подальший розвиток цієї теорії здійснив американський філософ Чарльз Стівенсон у книзі «Етика та мова» (1945), де розкрив, як моральна мова впливає на переконання та дії інших людей.
Емотивізм став однією з ключових концепцій аналітичної філософії моралі у XX столітті. Він показав, що етична комунікація нерозривно пов’язана з емоційними станами і прагненням впливати на інших. Водночас теорія викликала критику, адже зводила мораль до суб’єктивних почуттів, залишаючи поза увагою питання обґрунтованості чи універсальності моральних норм.
Іван Гудзенко
