Історія концепції охоплює філософські пошуки XIX століття, наукові дискусії початку XX століття і подальші спроби інтегрувати її в загальні моделі розвитку життя. Вона об’єднує питання біології, філософії науки, когнітивістики та системного мислення.
Філософські витоки: Джордж Генрі Льюїс
Англійський філософ науки Джордж Генрі Льюїс одним із перших сформулював чітке розрізнення між результуючими та емерджентними явищами. Результуючими він називав процеси, підсумок яких можна передбачити на основі складових. Натомість емерджентні явища виникають несподівано: їх неможливо пояснити чи передбачити, виходячи з властивостей компонентів.
Для ілюстрації Льюїс наводив два приклади. Перший — механічна суміш піску та тальку, у якій властивості частин зберігаються без взаємних змін. Другий — хімічна взаємодія натрію та хлору, що створює сіль, яка має характеристики, відсутні у вихідних елементів. Саме такий стрибок Льюїс вважав справжнім емерджентним процесом.
Еволюція як низка емерджентних переходів
Еволюційний розвиток життя можна розглядати як послідовність етапів, на яких виникали нові способи організації живого. У кожному випадку нова структура ґрунтувалася на попередніх фізико-хімічних умовах, проте не зводилася до них. Серед ключових етапів виділяють:
- Появу перших живих систем, здатних до самопідтримання.
- Виникнення еукаріотів — організмів із ядром, що ускладнило клітинні функції та сприяло появі нових форм спадковості.
- Появу статевого розмноження, яке створило індивідуальність та розширило можливості генетичної мінливості.
- Розвиток нервової системи та протомозку, що дозволив тваринам реагувати на довкілля на новому рівні.
- Формування людської когнітивності, яка створила якісно інший спосіб взаємодії зі світом.
Кожен із цих переходів не можна зрозуміти лише через опис властивостей попередньої стадії. Для пояснення потрібні нові принципи впорядкування, що й становить сутність емерджентності.
К. Ллойд Морган: критика та уточнення принципу
На початку ХХ століття британський зоолог К. Ллойд Морган, засновник сучасної психології тварин, запропонував строгіше трактування емерджентності. Він наголошував, що жодне явище не слід визнавати емерджентним, доки не доведено, що його неможливо звести до суми частин.
Морган, як і Льюїс, вважав розмежування між результатуючим і емерджентним суто науковим, таким, що спирається на індуктивні та емпіричні спостереження. Він відкидав будь-які метафізичні інтерпретації й критикував концепцію творчої еволюції Анрі Бергсона, називаючи її спекулятивною. Морган розглядав емерджентну еволюцію як наукову теорію, однак вона не набула широкого визнання серед біологів.
У 1920–1930-х роках ідеї емерджентності підтримували філософи Семюел Александер та Ян Смутс. Обидва підкреслювали наявність у природі рівнів організації, що поступово ускладнюються та ведуть до появи свідомості.
У середині та другій половині XX століття концепція отримала нове звучання у працях:
- П’єра Тейяра де Шардена, який вважав еволюцію рухом до зростання свідомості;
- Альбера Ванделя, що досліджував біологічні рівні складності;
- Альфреда Норта Вайтхеда, творця філософії організму та процесів;
- Міхаеля Поланьї, який наголошував на багаторівневості буття та пізнання і на тому, що кожен рівень неможливо звести до попереднього.
Попри різні підходи, усі ці мислителі зберігали спільну позицію: складні системи мають властивості, які не можна пояснити на основі нижчих рівнів організації.
У сучасній науці термін «емерджентність» зберігає важливу роль у дослідженнях складних систем — від екосистем до когнітивних структур. Моделі штучного життя, складні адаптивні системи та підходи, пов’язані з іменем Джона Генрі Голланда, демонструють, як взаємодія простих елементів може створювати неочікувані форми поведінки.
Іван Гудзенко
