Джихад у Корані
Коран містить декілька рівнів тлумачення поняття джихаду. У мекканський період життя пророка Мухаммеда (610–622 рр. н. е.), коли він проповідував у Мецці, головний наголос робився на внутрішньому вимірі боротьби. Ця форма отримала назву сабр — терпелива витримка перед труднощами та переслідуваннями. У цьому контексті джихад полягав не у збройній дії, а у стриманості, моральній стійкості та духовному вдосконаленні.
У Корані згадується і боротьба «словом» проти язичників Мекки (25:52) — тобто захист істини за допомогою переконання, проповіді та аргументу. У цей період мусульмани були меншиною, тому акцент робився на мирному, духовному аспекті зусиль.
Після переселення пророка Мухаммеда до Медіни (622–632 рр.) джихад набув нового виміру. У відповідь на військові напади мекканців мусульманська громада отримала право на кіталь — збройну оборону. Це був акт самозахисту, а не агресії. Таким чином, у медінських одкровеннях джихад означав боротьбу проти несправедливості, але лише тоді, коли мирні засоби вичерпано.
Види джихаду: духовний і збройний
У подальшій мусульманській традиції, зокрема в хадисах і суфійських коментарях до Корану, склалася двоєдина класифікація джихаду. Перший тип — джихад аль-нафс, тобто боротьба людини зі своїм нижчим «я», пристрастями та гріховними схильностями. Його вважають великим джихадом (аль-джихад аль-акбар), адже він визначає справжню моральну силу мусульманина.
Другий тип — джихад ас-сайф, або малий джихад (аль-джихад аль-ашгар), що означає фізичну боротьбу мечем у разі загрози для спільноти. Його сенс не полягає у насильстві, а у захисті віри та життя.
Згідно з хадисом пророка, джихад можна здійснювати чотирма способами: серцем (внутрішнє переконання), язиком (словом), рукою (дією, добрими справами) та мечем (у крайньому разі — збройною обороною). Усі ці рівні об’єднує головний принцип — аль-джихад фі сабіл Аллах, тобто «зусилля на шляху Бога».
Джихад у класичному ісламському праві
Формування ісламського права (шаріату) в епоху халіфатів призвело до юридичного закріплення понять, пов’язаних із джихадом. Класичні мусульманські юристи розглядали його передусім як засіб забезпечення безпеки ісламських територій. Водночас Коран (2:190) однозначно забороняє починати війну, дозволяючи бій лише проти агресорів.
Попри це, в пізніших інтерпретаціях деякі юристи дозволяли розширення мусульманських володінь через війну, вважаючи, що поширення ісламу є вищою формою служіння Богові. Інші тлумачі підкреслювали, що це розуміння було історично обумовленим і не може бути виправданням агресії в сучасному світі.
Особливе місце у правових трактуваннях посідали «Люди Писання» — християни та юдеї. Їм дозволялося зберігати власну віру за умови сплати податку (джизья) і підпорядкування мусульманській владі. Згодом до цієї категорії долучилися зороастрійці, індуїсти та буддисти, які також отримали статус «захищених громад».
Військовий джихад міг бути оголошений лише законним правителем, зазвичай халіфом. Ісламське право суворо забороняло напад на мирних жителів, жінок і дітей, а також руйнування майна, що узгоджувалося з гуманістичними принципами Корану.
Політичне використання поняття джихаду
Протягом історії мусульманські правителі неодноразово вдавалися до терміна «джихад», щоб надати своїм військовим кампаніям релігійного виправдання. Уже за часів Омейядів (VII–VIII ст.) це поняття використовувалося як символ легітимності державної експансії.
У пізніші століття ідея джихаду отримала нове звучання в Африці, зокрема під час рухів за релігійне оновлення. Так, лідер Усман дан Фодіо на початку XIX століття проголосив «джихад очищення» й заснував Халіфат Сокото на території сучасної Нігерії.
У ХХ–ХХІ століттях поняття джихаду стало предметом складних політичних маніпуляцій. Афганські війни проти радянської окупації, а згодом проти західної інтервенції, також оголошувалися «джихадами». Однак з часом радикальні угруповання почали спотворювати його сенс, використовуючи термін для виправдання терористичних дій та внутрішніх конфліктів між мусульманами.
Іван Гудзенко
