Джон Раскін, народжений у Лондоні 8 лютого 1819 року, став не просто одним із найвпливовіших англійських критиків XIX століття, а радше моральним і культурним авторитетом своєї епохи. Його багатогранна діяльність охоплює мистецтвознавство, архітектурну теорію, соціальну філософію, естетику, літературну критику й етичну думку. Помер Раскін у Коністоні, графство Ланкашир, 20 січня 1900 року, залишивши по собі не лише величезну літературну спадщину, але й цілий напрям мислення, який поєднував духовність, суспільну відповідальність і художнє бачення світу.
Раскін розпочав свою літературну діяльність дуже рано. Уже в 1830-х роках він публікував вірші та есе, а особливу увагу привернув до себе після знайомства з творчістю Джозефа Меллорда Вільяма Тернера, художника, якого він вважав генієм сучасності. Саме на захист Тернера була спрямована перша велика праця Раскіна — «Сучасні художники» (Modern Painters), перший том якої вийшов 1843 року. Хоча книга формально була апологією одного художника, насправді вона перетворилася на нову парадигму розуміння пейзажного живопису й ролі мистецтва як носія моральної істини.
Раскін не обмежувався формальним аналізом творів мистецтва. Його теоретичні міркування завжди були глибоко пов’язані з моральною та духовною інтерпретацією світу. Він розглядав мистецтво не як самодостатній естетичний феномен, а як інструмент пізнання, що має служити вищим моральним і духовним ідеалам. На противагу естетам, які пізніше проголошуватимуть мистецтво заради мистецтва, Раскін наполягав на тому, що мистецтво є «виразною мовою думки», і його справжня мета — пробудження етичної чутливості. Ця позиція була тісно пов’язана з романтичним уявленням про природу як втілення божественного, яке потребує розуміння, смирення та емоційної відкритості.
Однією з найбільш впливових ідей Раскіна була думка про «правду в мистецтві». Він увів цілісну концепцію відповідності зображення реальному світу: правда тону, правда кольору, правда простору, правда атмосфери — всі ці аспекти мали бути засобом достовірного й морально значущого художнього бачення. У своїх книгах він вдавався до наукового аналізу геології, ботаніки, метеорології, щоб довести, що Тернер, попри свою відстороненість від академічної форми, створював образи, глибоко вкорінені в реальність і духовність природи.
Зі зростанням популярності Раскіна як критика розширювалось і коло його інтересів. Він почав активно займатися історією архітектури, зокрема готичного стилю. Відома трилогія «Камені Венеції» (The Stones of Venice), над якою він працював упродовж 1849–1853 років, стала не просто архітектурною історією, а моральним трактатом про падіння і занепад цивілізацій. У цій праці Венеція розглядається як алегорія: від середньовічної духовної величі до ренесансної зарозумілості й морального розкладу. Раскін вбачав у готичному стилі вираження щирості, спільності й релігійного натхнення, натомість класицизм та ренесанс — як вияви гордині та занепаду людських цінностей.
Під впливом цих ідей він підтримав Прерафаелітське братство — молодих художників, які виступали проти академізму та намагались повернутися до щирості та духовності середньовічного мистецтва. Раскін відкрито захищав їх у пресі, особисто знайомився з їхніми творами, а також писав про них у своїх численних виступах, зокрема в «Едінбурзьких лекціях» 1853 року.
Унікальним аспектом діяльності Раскіна була його здатність бачити нерозривний зв’язок між суспільними структурами, економікою й естетикою. На його думку, справжнє мистецтво не може існувати у відірваному від суспільства вакуумі. Воно завжди буде віддзеркаленням етичного клімату епохи. У пізніші роки його занепокоєння з приводу індустріалізації, експлуатації працівників та дегуманізації суспільства привело до розвитку його соціальної філософії. У працях «До цього останнього» (Unto This Last) та «Корона дикої оливи» (The Crown of Wild Olive) він закликав до оновлення соціальної справедливості, етичної економіки та людяної праці.
Джон Раскін не лише сформував нове бачення ролі мистецтва у суспільстві, а й запропонував модель «пророка культури» — інтелектуала, що говорить до мас, закликає до духовного й морального пробудження, до оновлення стосунків між людиною, природою та суспільством. Його стиль, насичений біблійними алюзіями, риторикою Вордсворта й історичним пафосом Скотта, сприяв формуванню нової англійської прози, що поєднувала есеїстику з поетикою пророцтва.
Його вплив вийшов далеко за межі мистецтва. Від Вільяма Морріса до Ганді, від збереження архітектурної спадщини до соціальної критики капіталізму — ідеї Раскіна залишили глибокий слід у культурі, політиці та філософії XX століття. Хоча згодом його погляди почасти втратили популярність на тлі модерністських течій, у XXI столітті його концепції соціальної відповідальності мистецтва, екологічної свідомості та етики праці знову набувають актуальності.
Таким чином, Джон Раскін постає як один із центральних фігур вікторіанського інтелектуального поля — митець, філософ, пророк, критик і педагог, який у своїй спадщині намагався об’єднати красу, істину й добро. Його життя — це не лише біографія митця, а духовна історія цілого покоління, що шукало нові орієнтири у світі, де індустріальний прогрес нерідко входив у конфлікт із людськими цінностями.
Іван Гудзенко
