В російськомовного філософа М.К. Мамардашвілі є твердження про поразку, невдачу християнства на територіях східних слов’ян.  Він був добрим філософом, сам ніколи не займався релігією але, як думаючий чоловік, такими речами на вітер ніколи не кидався і до цього треба віднестись як до глибоко і складно укладеного змісту який потребує розпаковки і на який у нього не вистачило часу. Не вистачило часу розпакувати його.

Зрозуміло що в нього успіх християнства не означає кількість віруючих і храмів і, виходячи з того що сам філософ займався проблемами генези і існування цивілізації, можна зрозуміти що в нього визначення «успіх християнства» має на увазі саме це – утворення людської цивілізації. Саме християнства утворило західну цивілізацію і саме ця цивілізація є єдиним утворенням на планеті, яке, на його думку, механікою свого існування може поки що задовільно вирішувати індивідуальні і планетарні людські проблеми.

І от якщо ми візьмемося розпаковувати цей зміст, вражаюче легко, інтуїтивно, вискакує наступне визначення – наші утворення чи наші держави на цих територіях не є християнськими країнами, врешті ці утворення не мають взагалі ніякого відношення до тієї цивілізації. Саме інтуїтивно, бо логічно важко вивести таке визначення. Важко через те, що зовнішньо ми похожі і, що особливо блокує таку логіку, ми користуємося однією термінологічною мовою – чи то науковою чи релігійною.

Де ми розминаємось з ними? Причому «розминаємось» треба говорити в теперішньому часі оскільки це йдеться про основи цивілізації які діють поза часом, самі творять час.

Філософ говорить що ми не євангелізовані.

Ми залишились варварами, язичниками і текст Святого Письма проходить мимо нас. Ми щось читаємо, аналізуємо текст, аналізуємо події які описані в тексті – А чи були вони насправді? А як їх пояснити чи заперечити науково?  Тоді ж як той текст не вивчається і не аналізуються окремо всі події, які описані в Святому Письмі. Взагалі Святе Письмо і події, які в ньому описуються це є цілісність яка не аналізується. Святе Письмо не описує історичні події а творить їх, творить історію. Ми ж, залишившись язичеським племенем, з нього хочемо зробити інструкцію по захисту віри, інструкцію по вчинкам. Тоді ж як нього навіть не можна робити інструкцію по тому як думати. Святе Письмо передує всім думкам християнина. Ті далекі події,  з навчань Ісуса і Його жертви, з зіткнення цих навчань і Його жертви з юдаїзмом створили складний символічний комплекс, який переміщується в просторі і часі, творить свій час, творить кожну мить того зіткнення і його призначення одне – для кожної людської істоти створити ті умови, в яких свідки тих подій, апостоли і простолюдини, пережили ці події і стали новими людьми, християнами.

Текст Святого Письма звернений тільки до мене і він не то що не є інструкцією для дій, а в мить творення він навіть забороняє мені застосовувати його до зовнішнього світу, тільки до себе. Як несправжні християни, ми читаючи в Біблії слова «людина грішна», ці слова відразу повертаємо на сусіда, який живе поверхом вище і постійно заливає нас або на сусіда через дорогу, на священика, який по нашому  робить щось не по вірі. Тоді як ці слова правильно треба читати «я грішний». І все. Будь-які спроби в собі повернути на інших треба нещадно присікати і в продовження цього жити за правилом – у всьому що сталося в світі винен тільки я один(!)  Про це і Заповіді Божі. Біблійна заповідь «не суди» забороняє цю дію тому що тобі ніколи не видно відносини іншого з Богом. Заповідь «не вкради» дана  не для збереження приватної власності, милостиню ти даєш не для порятунку жебраків.

Вкравши ти себе губиш, не жебрак тобі повинен дякувати а ти жебракові повинен бути вдячний за те,  що дав тобі можливість зрозуміти що ти милосердний. Заповіді Божі це не інструкція по захисту віри, це не юридичні норми, які ти повинен завчити і одне з призначень християнської віри в тому, щоб ти Заповіді Божі сам перевідкрив в собі. Як абсолютні істини, Заповіді Божі не можна вживати в буденній людській мові типу  – не можна порушити, тому що….Немає ніяких «тому що», ніяких каузальних зв’язків(!). І як абсолютні істини вони непридатні для спілкування в суспільстві. Важко це дається, але треба розуміти що Ісус мусів їх викладати на людській, недосконалій мові. Другої не було. Тому іноді вони здаються парадоксальними. Особливо, наприклад, те місце де «любити ворогів». Ісус був ще й добрий, як сказали б зараз, практикуючим філософом. Те,  щоб ми любили ворогів своїх, це є християнська гранична формула свободи. Вона розшифровується приблизно так. Ворог, пригноблювач, дав тобі в пику, ти йому в пику, він тобі, ти йому здачу, він тобі здачу і т.д. І так ти втягнувся, непомітно став залежним від нього і його поведінки, став залежним від зовнішніх обставин. Але ж ти збирався звільнятися, бути вільним, «забув» про це…Тобто християнство розрізняє «звільняти» і «емансипувати». Звільняти можна тільки себе, а емансипувати кого завгодно і гранична свобода це дії, які повністю незалежні від зовнішніх обставин, тільки зсередини християнина і ніхто тебе не може зробити рабом, впливаючи на ті зовнішні обставини.

Як це відбувається, як людина перероджується у вірі, як відбувається те, що християнство називає народженням нового чоловіка – не знає ніхто. Зрозуміло що Святе Письмо, Церква створюють для цього умови. А далі сам і ніхто не поможе. Крім Бога, звичайно.

Перевідкривши Святе Письмо в собі, ти стаєш його співтворцем, це стає твоєю внутрішнєю суттю і порушити його це так як вийти голим між люди. Тебе ж від цього вчинку не стримує логіка твоїх думок, а щось внутрішнє.

І от далі, при русі того складного символічного комплексу, який існує за межами реальності, спонтанно відбувається конкретизація його в емпіриці, кристалізація його у вторинних символах, утворюються формалізовані відносини між людиною і Богом, між особами. Тобто відносини не здійснюються напряму, а між особами, між владою і населенням, між людиною і Богом існують тисячі, великих і маленьких, ними ж створених умовностей, правил, нормативів, етикету.  У поета Вільяма Блейка є фраза: ні одна людина не може прямо від серця говорити правду. Це якраз про то – необхідне крім бажання сказати правду ще щось, якісь посередники.

Зовнішньо це спостерігалось як рух християнства, розділення держави і церкви, світського і канонічного права. Розділення, яке ніби давало простір ході християнства що  творила(ця хода!) структуру суспільства, особи якого у спілкуванні між собою використовували не Заповіді Божі, а їх муляжі. Саме Заповідь про відношення до ближнього як до самого себе і творила працюючу ідею суспільного  договору. Суспільний договір є щось, чого ніколи не було, ніде немає і ніколи не буде і його навіть уявити собі не можна в якості виконаного людьми. Якби ми хотіли емпірично вивести суспільний договір, ми б виводили його, звичайно ж, з властивостей людей і ми ніколи не могли б отримати це як можливість в світі, тобто що ці емпіричні сотні, тисячі людей, кожен виходячи з своїх уявлень і маленьких балансів своїх інтересів, могли б домовитися. З погляду раціональної людини той договір це є масова ілюзія і тут християнин не діє раціонально. Він просто його виконує, діє так ніби він існує і не докопуючись до проблем існування Бога і договору з Ним, просто той договір виконує. Парадоксальність і ірраціональність цих дій християнина в тому, що він цими діями одночасно і створює, підтримує цей договір. В філософії це називають причиною, яка творить сама себе, вільна причинність.

Тому те,  що ми не стали християнською країною, мабуть і є долею християнства на наших територіях. Християнство вибрала уже існуюча держава і ця дія заблокувала його хід. Те місце у Мамардашвілі,  де він говорить про невдачу християнства, можна доповнити іншим текстом і місцями з його книги «Символ и сознание», написаній разом з О. П’ятигорським. Той хід християнства стає зрозумілішим, коли читаєш ті місця з книги, де автори пишуть про культуру як комбінацію двох взаємодоповнюючих, незалежних частин – символу і мови, символу і знаку. Тобто символічний агрегат релігії породжує іншу частину культури – знакову частину, «в каждой наличной культуры существует определенное соотношение символизма и языковости, а точнее – систем их культурного потребления».

І тоді будь-яка релігія може бути названа, як зараз модно –  «духовністю», тільки при наявності того, чого вона стала дійсно цією «духовністю». Розмови про те, що сама релігія вмістилище або ємність для якоїсь «духовності» –  це як кажуть валяння дурня, а сам символічний апарат релігії це порожні знаки без змісту і справжня віра вимагає їх матеріалізації. І в даному випадку на території Росії християнство не матеріалізувалось, не перейшло в зовнішні цивілізовані, суспільні відносини і православ’я це «герметичне» християнство, замкнене саме на себе і назвати його духовною основою чого-небудь неможливо. Російська, та й українська, культури нехристиянські і в цьому є поразка християнства, про яку говорить філософ. Можна сказати що православ’я це симулякр християнства, дотримання зовнішніх форм при вторинності віри, нарешті без віри. І сьогоднішні процеси на Україні це як би продовження того стану християнства, в якому воно опинилося на наших територіях. Їх особливість в тому, що крім індивідуальної, простої симуляції віри, тут намагаються симулювати і процеси породження від символізму християнства другої частини культури. Це особливо карикатурно, оскільки можна ще зрозуміти як кожному симулювати, зобразити віру. Розуміння створення всього комплексу культури не існує і українські релігієзнавці урочисто це називають пошуками суспільством «своєї» церкви, нарешті створення суспільством цієї церкви. На практиці ж очевидно, що в піку «русского міра» створюється його близнюк, «український мір».

Тому в нас необхідно говорити про особливі  відносини християнських церков з нехристиянськими державами. В принципі можна заперечувати – Ну і що? Хіба мало в світі нехристиянських країн? Є, але не такі і специфіка тут в тому, що у нас держава зробила з християнства інструмент і  це надалі стало межею, в яку вперлась  західна цивілізація. Все частіше від них, та і у нас,  звучать висновки що Росія і Україна ходять по кругу, що знову відтворюється протистояння і той самий бар’єр Росія-Захід, який існував на початку минулого століття. Той та не той.

У російського публіциста Д. Шушаріна є книга “Русский тоталитаризм”.  Він прозорливо назвав цей, так би мовити тоталітаризм, російським. Тобто це унікальне явище. Але унікальність його в тому що це не зовсім тоталітаризм, це не є правління яке розміщується в ряді, на шкалі інших правлінь і зусиллями реформаторів чи пророків і поетів суспільство можна переміщати по цій універсальній шкалі, заданій християнськими поняттями добра і зла. Популярний вислів “умом Россию понять невозможно” констатує скоріше  те, що мова західної цивілізації прив’язана, створена цією шкалою і неможливість зрозуміти походить від відсутності мови для описуваного Шушаріним явища. Явище цього «тоталітаризму» випадає, існує за межами шкали добра і зла. Це надзвичайно цікаве для вивчення явище і це вивчення треба починати з розуміння основної різниці між західною цивілізацією і тим, що відбувається на території Росії, необхідно обговорювати, промовляти все це і шукати потрібну мову. Якщо основою західної цивілізація є формалізовані відносини між людьми, то в Росії, на противагу цьому, намагаються створити масову духовність, суспільство, де особи контактують духовно, безпосередньо душа з душею. Звідси ж і «душа с душою говорит», загадковість «русской души», повальне пияцтво, яким намагаються полегшити це спілкування, знести і припинити будь-які спроби створити ну хоч якісь формальності в спілкуванні. Але ж якщо чесно і прямо – то там нічого немає, порожнеча.

Тобто там де душа – там якийсь нескінченний потенціал всіх можливих людських станів і проявів, ембріон. І російське суспільство це неструктуроване желе, створене цими склеївшимися ембріонами. У російській філософії є твердження, що росіянам притаманний додатковий специфічний нюанс, пов’язаний зі старою російською традицією, висхідною до історичної інтерпретації християнства. Російському православ’ю притаманна певна пригніченість, майже ембріональний стан духу, благость … Це – свого роду хвороба пригніченої духовності, що знаходить задоволення в своєму ембріональному стані, завжди більш багатому, ніж стан, вже вбраний у форму. Історично так склалося, що російська культура завжди уникала форм, і в цьому сенсі вона ближче хаосу, ніж буттю. Можна додати – задоволення перебувати і задоволення спостерігати, співучаствувати. Звідси, напевно, любов Рільке до Росії і його знамените – Росія це територія дуже близька до Бога. Якось так. І ось якщо додумати цю російську інтерпретацію християнства, то можна стверджувати що виною такого стану справ є і положення самого православ’я. Християнство потрапило в ситуацію, в якій не було поля для руху, для повноцінної реалізації Нагірної проповіді, для євангелізації населення. Російський вислів «поэт в России — больше, чем поэт» – це діагноз і росіянами було сказано, що продовження Достоєвського і Толстого це «Чорна сотня», «Русский мир», Дугін, Ізборський клуб. Те, що обидва письменники на фініші творчості створювали свої євангелія, свідчить про їх особливе чуття, бачення, яким вони засікли відсутність християнських первенів в російській культурі, зрозуміли що ми нехристиянські народи, християнство програло. Ну і як пророки, створені цими баченнями, почали віщати. Але час пророків минув.

Повертаючись до минулого протистояння, замітимо, що тоді був світ капіталу проти світлого майбутнього. Але зараз світова оцінка стає жорсткішою, глибшою і згідно з неї, ну ще не на 100% згодних, Росія – загроза людської цивілізації. Принаймні західної. Як це зрозуміти? Якщо західна цивілізація це цивілізація, в якій головною дійовою особою є християнський Бог і якщо існувала і існує їй загроза, то вона може виходити тільки від утворення з іншою дійовою особою. Які ж інші дійові особи знає і бачить саме християнство? Сатана не підходить – згрішивший архангел, та ще й сам побічно брав участь з Богом у створенні світу. Залишається один, до кінця не зрозумілий і чітко не описаний. Антихрист. Причому твердження в Святому Письмі що це особистість, напевно неправильне. Це стабільна структура, яка час від часу створює чи рекрутує різні людські істоти і вони одночасно і створюють її. Коли це почалося – важко сказати але після 17-го року вони почали особливо інтенсивно шукати, кликати Його. Без царя і Бога в голові вони, підсвідомо, вже чекали на такого і Він прийшов. Прийшов і сказав – я звільняю вас, Бога немає, грабь награбленное і я все беру на себе. Неважливо хто прийшов – ульянов, джугашвілі, ще хтось. Їх була черга від великого до малого. Всі ставали в чергу бажаючих грабувати, палити церкви, доносити, конвоювати, вбивати. Думали що як Він взяв все на себе той обійдеться. А ні. Потім почали жерти один одного, потім дітей своїх. А далі Він запропонував їм новий суспільний договір, на новій основі.

Очевидно, якщо взяти основою людської суспільної структури описаний Нікласом Луманом біполярний (двоичный) принцип – так/ні, чорне/біле, добро/зло – то тоді це повинна бути загроза самому принципу. Не самому світ, який будується двома християнськими персонажами – Богом і Сатаною, а принципу.  Сам Луман напівсерйозно-напівжартома називав Сатану головним будівельником світу. У цьому світі немає місця для третьої особи, вона діє до створення світу і зрозуміти і описати її складно. Структура Антихрист і її особи повинні діяти до створення світу і пробувати замінити сам принцип. Де і як? Так ось – двійний принцип передбачає участь людської волі, працю самої людини у виборі між «так» і «ні», між добром і злом і нарешті, що важливе і без чого немає вибору – відповідальність за вибір. Антихрист пропонує третю позицію – відмову від вибору взагалі і новий договір – віддайте мені ваші душі, відмовтеся від вибору, від тягару відповідальності і я вибір зроблю за вас сам.

Давід Гоберман, м.Калуш.