Ідея джахілії вперше чітко артикулюється в Корані, де вона має значну кількість контекстуальних вживань, зокрема в сурі «Аль-Ахзаб» (33:33), яка засуджує «прикрасу часів джахілії». Така термінологія слугує не лише описом історичного стану, а й моральною оцінкою, що відділяє нову ісламську спільноту — умму — від попередніх традицій. Джахілія у свідомості мусульман постає як період не лише політеїзму, а й глибокої соціальної нерівності, жорстоких звичаїв (наприклад, убивства новонароджених дівчат), міжплемінної ворожнечі, економічного визиску та культурної розрізненості. Усе це контрастує з ідеалами єдності, милосердя, справедливості й монотеїзму, які стали основою ісламського світогляду.
Соціокультурний вимір джахілії та її літературна спадщина
Попри негативну конотацію терміна, період джахілії не був позбавлений культурної динаміки. Особливе місце в оцінці цього часу займає доісламська арабська поезія, яка, попри свою приналежність до «часів невігластва», високо цінується в ісламській цивілізації. Тексти, що дійшли до нас, особливо зібрані в антологіях на кшталт «Муаллакат», демонструють надзвичайну майстерність у використанні мови, багатство словникового запасу та складну поетичну форму. Поезія джахілії виконувала суспільну функцію: вона фіксувала події, племінну пам’ять, моральні кодекси, любовні переживання, героїзм і честь.
Ці твори стали джерелом вивчення класичної арабської мови, стилістичних фігур і лексичних форм, які, на думку багатьох ісламських учених, допомагають глибше розуміти мовну структуру самого Корану. Зв’язок Корану з доісламською мовною традицією не заперечує його божественності, а навпаки, підкреслює надприродну красу одкровення, що звертається до людей зрозумілою і досконалою мовою. Таким чином, поетичний спадок джахілії отримує своєрідну «реабілітацію» в межах мусульманського культурного канону, хоча він і не звільняється повністю від своєї морально-історичної оцінки.
Іван Гудзенко
