Режим Директорії постійно перебував під тиском різних політичних сил. З одного боку, роялісти прагнули відновлення монархії, з іншого — радикальні революціонери вимагали продовження соціальних перетворень. Це спричинило серію криз, які підривали легітимність влади. Символічним епізодом стала подія 5 жовтня 1795 року (13 Вандем’єра), коли молодий генерал Наполеон Бонапарт придушив роялістське повстання в Парижі, застосувавши артилерію — подію, що увійшла в історію як «подих картечі».
Не менш показовою була змова Гракха Бабефа у травні 1796 року, яка репрезентувала загрозу з боку лівого революційного табору. Хоча вона була швидко ліквідована, сам факт її виникнення засвідчив глибоку соціальну напруженість. Таким чином, Директорія опинилася в ситуації, коли їй доводилося балансувати між крайнощами, намагаючись утримати політичний центр.
Зовнішня політика
Внутрішня нестабільність безпосередньо впливала на зовнішню політику Франції. Керівництво Директорії дійшло висновку, що єдиним способом зберегти революційний режим є продовження війни та розширення територіальних здобутків. Франція прагнула нав’язувати мирні договори переможеним державам, однак ці угоди розглядалися лише як тимчасові перемир’я у тривалій боротьбі з європейськими коаліціями.
Особливу роль у стратегічному мисленні відігравала Велика Британія, яка залишалася головним противником Франції. Її економічна потужність і здатність формувати нові коаліції означали, що війна могла відновитися будь-якої миті. Проте далеко не всі французькі політики мислили в таких довгострокових категоріях: часто рішення ухвалювалися ситуативно, виходячи з нагальних військових або політичних потреб.
Кампанії 1796 року
У 1796 році Директорія розпочала масштабний військовий наступ, маючи на меті остаточно вивести Австрію з війни. Основний удар планувався на німецькому театрі бойових дій. Дві великі армії — Самбр-е-Мез під командуванням Жана-Батиста Журдена та Рейн-е-Мозель під керівництвом Жана Віктора Моро — мали просуватися до Відня.
Ці сили налічували близько 150 тисяч солдатів і розглядалися як головний інструмент досягнення стратегічної перемоги. Водночас інші напрямки вважалися другорядними. Альпійська армія під командуванням Келлермана та Італійська армія, яку очолив Наполеон Бонапарт у березні 1796 року, були значно слабшими як за чисельністю, так і за рівнем постачання.
Спочатку їхнє завдання зводилося до відволікання сил противника та, за можливості, до захоплення П’ємонту і Ломбардії. Проте саме цей «другорядний» театр воєнних дій став вирішальним.
Італійська кампанія Бонапарта
Італійська кампанія 1796–1797 років стала переломним моментом не лише для Франції, а й для всієї європейської історії. Молодий генерал Наполеон Бонапарт, отримавши командування фактично занедбаною армією, зумів перетворити її на ефективну бойову силу.
Його стратегія ґрунтувалася на швидкості, маневреності та концентрації сил у вирішальних точках. Бонапарт послідовно розгромив війська П’ємонту, змусивши його вийти з війни, а потім завдав серії поразок австрійським арміям у Північній Італії. Його кампанія вирізнялася не лише військовою майстерністю, а й політичним розрахунком: створення залежних республік і реквізиції ресурсів забезпечували Францію необхідними засобами для продовження війни.
Успіхи Бонапарта змусили Австрію піти на переговори, що зрештою призвело до Кампо-Формійського миру 1797 року. Ця угода стала кульмінацією кампаній Директорії та підтвердила ефективність експансіоністської стратегії.
Іван Гудзенко
