Лукач народився в заможній єврейській родині, що надало йому доступ до якісної освіти та можливість зануритися у світ літератури та філософії. Його ранні роботи, зокрема збірка есеїв «Душа і форма» (1911), закріпили за ним репутацію одного з найперспективніших літературних критиків свого часу. Проте під впливом соціальних потрясінь початку XX століття Лукач звернувся до марксизму, ставши одним з його найвидатніших теоретиків.
У 1918 році Лукач приєднався до Угорської комуністичної партії, а під час недовготривалого комуністичного режиму Бели Куна (1919) обіймав посаду комісара культури та освіти. Після падіння режиму він емігрував до Відня, де провів наступні 10 років, активно займаючись теоретичною роботою та редагуванням журналу «Kommunismus». Саме в цей період Лукач написав одну зі своїх найвпливовіших праць — «Історія та класова свідомість» (1923), в якій він розвинув унікальну марксистську філософію історії, акцентуючи увагу на ролі класової свідомості у соціальних змінах.
Марксистська філософія та естетика
Однією з ключових ідей Лукача було переосмислення марксизму не лише як наукової теорії, але й як філософського світогляду. Він стверджував, що навіть якби всі економічні прогнози Маркса виявилися помилковими, марксизм залишив би свою цінність як інструмент розуміння культури та суспільства. Цей підхід знайшов відображення в його естетичних працях, де Лукач виступав проти політичного контролю над митцями та відстоював ідеї гуманізму.
У своїй літературній критиці Лукач віддавав перевагу реалізму, зокрема творчості великих буржуазних романістів XIX століття, таких як Оноре де Бальзак та Лев Толстой. Ця позиція суперечила офіційній доктрині соціалістичного реалізму, що панувала в Радянському Союзі, і викликала критику з боку прихильників сталінізму.
Політична діяльність та вигнання
Після перебування у Відні Лукач переїхав до Берліна, де проживав з 1929 по 1933 рік, за винятком короткого періоду в 1930–1931 роках, коли він працював у Інституті Маркса-Енгельса в Москві. У 1933 році, після приходу до влади нацистів, він знову виїхав до Москви, де займався дослідженнями в Інституті філософії.
Повернувшись до Угорщини в 1945 році, Лукач став членом парламенту та професором естетики та філософії культури в Будапештському університеті. Однак його політична кар’єра зазнала серйозного удару під час угорського повстання 1956 року, коли він обіймав посаду міністра культури. Після придушення повстання Лукач був заарештований і депортований до Румунії, але в 1957 році йому дозволили повернутися до Будапешта. Незважаючи на втрату колишнього впливу, він продовжував активно працювати, створюючи нові філософські та критичні твори.
Дьйордь Лукач залишив після себе величезний науковий доробок, що включає понад 30 книг і сотні нарисів. Серед його найважливіших праць — «Історичний роман» (1955), а також дослідження творчості Йоганна Вольфганга фон Гете, Георга Гегеля, Володимира Леніна та Карла Маркса. Його ідеї продовжують впливати на сучасну філософію, літературну критику та соціальні науки, залишаючись актуальними у контексті сучасних дискусій про роль мистецтва та культури в суспільстві.
Іван Гудзенко
