Впродовж усіх часів історичного розвитку людство чи не найбільше з усіх проблем цікавило питання вічного буття та тимчасовості буття земного. Як тільки людство стикнулось з танатологічними проблемами, виникненням страху перед невідомими чинниками, явищами, міфологія та релігія почали відповідати на них. Проблема безсмертя хвилює людство в усі часи та періоди свого існування. Її підходи настільки різноманітні, що охоплюють багато сфер людського буття. Відомо, що на рівні підсвідомого людський дух прагне безсмертя. Однак, навіть нині ця проблема в більшості своїх варіаціях, підходах залишається не розв’язаною.
У XVIII ст. відомий нідерландський філософ Бенедикт Спіноза заключив умовивід як наслідок своїх антропологічний розмірковувань: “Вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть, і його мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя.” Однак, на думку багатьох такі умовиводи є дещо поспішними і не мають в собі певно раціоналізованого елементу. Однак, таке твердження не зовсім є вірним. Танатологічна рефлексія цікавить людство постійно.
Одним і з компонентів імортологічної рефлексії є постановка проблеми танатологічної, — значення смерті в усіх можливих варіантах та формах у антропологічній складовій. При чому огранку та смислове навантаження варто спостерігати не лише з боку її констатації, але крізь проекцію імортологічної рефлексії споглянути усі можливі її складові. Справа в тім, що рамки інтерпретації смерті настільки доволі широкі, що перед імортологами постає багато запитань про те, як її осмислити, з позиції якої варто проаналізувати і метанаративно вивести у єдине найбільш загальне ключове поняття а визначенням б дати хоча б певну найбільш загальну картину. І такі спроби, як показує рефлексія теоретичної і праксіологічної філософії не залишались ніколи безслідними.
Справа в тім, що смерть, сама по собі,як вище лише констатується лише в якості об’єкта. Образність та феномен такого явища є результатом того, що може відбутись в житті людини по завершенню її життя. І , якщо емпірично провести певну компаративну лінію, то залишається лише констатувати факти і спиратись лише на абстрактність людських уявлень, достеменно перевірити, підтвердити або спростувати їх будь якими науковими методами стає просто не можливим. Радше, смерть для філософії постає як предмет сенсо – життєвої проблематики.
Дихотомія проблеми “життя-смерть” є однією з фундаментальних у філософському дискурсі. Має місце чимала кількість спроб подати проблему безсмертя як метанаративну, що включає в себе універсальну систему понять, вектором якої є розроблення єдиного опису філософської проблеми іморталізму [3]. Однак, проаналізувавши увесь спектральний діапазон даної проблеми, можна спостерігати багатогранність та багатовимірність цього явища. Адже під певним кутом зору на проблему життя та смерті дивиться фізіологія і психологія, вітологія, аксіологія в рамках підходу сформованого науковим світоглядом. Не менш значущим постає і взаємозв’язок філософсько-релігієзнавчого аналізу з даної проблеми.
Адже саме релігійний світогляд на рівні буденної свідомості розкриває усю систему уявлень про потойбічне життя, відплату людини за усі свої вчинки, здійснені під час земного буття. Фактично, релігія постає своєрідним комунікатором між буттям земним (виконанням релігійним правил, постанов, приписів) та буттям небесним (взаємодії індивіда з об’єктом його релігійної віри). Релігієзнавча наука показує, що практично не існує жодної релігійної системи, яка б не виявляла в своїх постулатах та принципах онтологічного існування позаземного світу. Онтологія будь-якої релігійної системи переконань передбачає підготовку носія релігійної віри до світу духовного в залежності від способу буття в світі земному. Однак, релігія не лише явище духовне.
Для того, щоб пояснити віру в потойбічне життя в релігії, варто розпочати з того, наскільки важливим у ньому є сакральне, Бог, духовний світ. Фактично без вчення, яке окреслює потойбіччя, або не передбачає певних іморталічних уявлень, релігія втрачає будь який сенс. Зі світових релігій особливо це стосується християнської релігії, з чого неодноразово були видними тези богословів минулого та сучасності. Німецький богослов Мартін Лютер писав: “Якщо ви не вірите в майбутнє життя, то я і гріш не дам за вашого Бога [9;14].” Американський філософ XX століття У. Джеймс (1842 — 1910) у праці ”Різноманіття релігійного досвіду” підкреслює те, що “для більшості людей…релігія означає, перш за все безсмертя [4].” Безперечно, що Бог в світогляді віруючої людини виступає в якості “гаранта” безсмертя і виконує роль запобіжника за виконання певних діянь. Американський філософ К. Ламонт (1902 — 1995) аналізуючи проблему іморталізму в християнстві у праці “Ілюзія безсмертя” робить висновок: “Усі [християнські автори, — Р.Є.] писали у дусі християнської традиції. І, можливо, жодна інша велика релігія так не наполягала міцно на безсмерті, як християнство [2].”
Ідея безсмертя у християнстві значно глибша і ширша, ніж це може здатися на перший погляд. Безсмертна душа не має на меті заперечити онтологічно космогонічну картину світу; не заперечує й матеріальної субстанції під час перебування земного буття.
Основним онтологічним змістом іморталічних і танатологічних переконань віруючого є віра в потойбічне життя, продовження життя після смерті, або повернення знову до життя в тілі після неї. Однак, як стверджує німецький філософ та теолог Ф. Шлеєрмахер (1768 — 1834) у своїй праці “Речі про релігію, до освічених людей, її ігноруючих” підводить до думки, що “онтологічно в основі буття лежить абсолютна світова єдність” [2].
Шлеєрмахер вважав, що іморталічний підхід до розуміння безсмертя в релігії передбачає розуміння життя в безкінечній природі, а тому сприймати безкінечне необхідно крізь призму “вічного”, — в цьому є суть вчення філософа про безсмертя в релігії. Тим самим він деякою мірою симпатизує пантеїстичним уявленням Бенедикта Спінози.
Танатологія для носія віри – лише один із моментів, який сприяє переходу в інший світ. В релігійних уявленнях можна побачити, що онтологічне навантаження такого “світу” здебільшого ідеалізується в залежності від факторів, які сприяли утворенню певної релігійної системи. Якщо певного елементу земного блага та щастя не вистачало в житті людини, — то саме в бутті потойбічному воно реалізовується. Уявлення про Бога постають в іморталізмі релігійної людини, як “вищий об’єкт потойбічного світу, що дає насолоду.”
Точки зору стосовно безсмертя тримався родоначальник німецької класичної філософії І. Кант (1724 — 1804). Для нього безсмертя в релігії, і в цілому, як явища є умовою необхідного виконання категоричного імперативу. Для Канта, в релігії мораль постає, як основна платформа, за якою слідують уявлення про безсмертя. У своїй праці “Критика чистого розуму”, Кант підводить до думки, що “сутність і призначення Бога – бути гарантом безсмертя [5].”
Ілюзійність віри в безсмертя намагався показати і німецький філософ Людвіг Фейєрбах. У ній наводиться чимало аргументів здатних пояснити подібну позицію. Філософ констатує, що діалектика релігійної свідомості — це завжди бажання кращого, стремління до щастя, стану блаженності. Однак, у фантазії вона реалізовується, як стверджує Фейєрбах, найкраще у тій мірі, наскільки її бажання в земному бутті втілюються тією або іншою мірою. Фейєрбах описав такий стан людини в наступній формі: “Де ти не чуєш жалобних пісень про смертність… там ти не почуєш і хвалебних гімнів безсмертним і блаженним богам.” Явище іморталізму в релігії характеризується як конкретний психологічний “механізм”, що продукує уявлення про потойбіччя та роль божества в ньому. Навіть сама ідея бути безсмертним і бути носієм вічного часто в релігії розкривається як більш важливіше, аніж просто віра в богів. Віра в безсмертя, як підкреслює у “Сутності релігії” Фейєрбах, разом з комунікативним аспектом між буттям земним і буттям небесним допомагає отримати психологічно розраду в людських стражданнях.
Танатологічну проблему безсмертя здійснив спробу вирішити відомий голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632 — 1677) У своїй праці “Про Бога, людину та її щастя” стверджує що “вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть [3].”
При розгляді проблеми смерті та безсмертя, особливо слід зазначити роль філософів-екзистенціалістів XX століття: Сартра, Камю; німецьких філософів Хайдеггера, Ясперса та ін. Іморталізм екзистенційних філософів онтологічно не лише постає, як спроба показати цю проблему відокремлено від релігії, як це вважається традиційно, але й показати неспроможність її остаточно дати відповідь. На їх думку, танаталогічна проблема постає в антропологічному контексті актуальною в критичних ситуаціях, “граничних” між життям і смертю. У подібних ситуаціях, людина може віддатися або руху до смерті (самогубство), або проявити волю до життя. Загроза смерті, на думку Альберта Камю, “ примушує людей задуматися про сенс і зміст прожитого життя [5].” Перед лицем смерті, з точки зору французького дослідника А. Арьоса, “людина здатна знайти розуміння сенсу життя, звільнившись від помилкових цілей і непотрібних дрібниць [1].”
Однак, не зважаючи на усю складність імортологічної проблематики, його функція не постає у вигляді диференціації духовного буття та матеріального, швидше — як спроба виразити за допомогою поняття “універсальної всеєдності.” тенденції розвитку наукового іморталізму в майбутньому визначать подальший розвиток новітніх форм релігійності, які в собі матимуть змогу комбінувати попередні форми імортологічних уявлень.
Євген Распопов
Література / Джерела
- Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. — М.: 1992. – с.22-34.
- Гуревич П.С. Философская антропология / П.С. Гуревич. — М.:1997. – 200 — 256 с.
- Ламонт К. Илюзия бессмертия: [пер. с англ. А.В. Старостина] / К. Ламонт. М.: Политиздат, 1984. — с.14 – 80.
- Рассел Б. Почему я не христианин? // Мир философии. — М.: 1991. — Ч.2. — С. 108-115.
- Фейербах Л. Вопрос о бессмертии с точки зрения антропологии // Мир философии. — М.: 1991. — Ч.2. — С. 98-106.
