Цей конфлікт став найбільшою війною для Британії між наполеонівськими кампаніями та Першою світовою. Витрати перевищили 200 мільйонів фунтів стерлінгів, а загальна чисельність британських військ сягнула пів мільйона осіб. Водночас бурські війська налічували не більше 88 тисяч бійців. Однак війна розгорталася на складній території, де перевага була на боці бурів, які мали глибоке знання місцевості та використовували ефективну оборонну тактику з опорою на сучасну стрілецьку зброю. Ця війна передбачила характер бойових дій Першої світової, де наступальні війська не мали достатніх засобів для подолання захисних позицій, укріплених кулеметами та гвинтівками.
Причини війни
Попри офіційні заяви британської сторони про захист свого «сюзеренітету» над бурськими територіями, закріпленого в угодах 1881 та 1884 років, історики сходяться на думці, що справжньою мотивацією стало прагнення контролювати золотодобувний регіон Вітватерсранд. Це було найбільше у світі родовище золота, і його стратегічне значення зростало разом із залежністю світової економіки від золотого стандарту.
Бурські республіки завдяки доходам від золота почали модернізувати інфраструктуру, армію та адміністрацію. Цей розвиток кинув виклик британському впливу в регіоні. З 1897 року верховний комісар Великої Британії в Південній Африці, Альфред Мілнер, активізував політичний тиск на бурів. Його метою було надання виборчих прав британським ютландцям, переселенцям з імперії, які мешкали в бурських республіках. У разі реалізації такого плану, політична система Південноафриканської Республіки змінилася б у бік британського контролю.
Спроба мирного врегулювання у формі Блумфонтейнської конференції 1899 року, організованої президентом Оранжевої Вільної Держави Мартінусом Стейном, зазнала краху. Президент Трансваалю Пол Крюгер погодився на деякі поступки, але Мілнер визнав їх недостатніми. Після цього Британія почала перекидання військ до регіону, що бурські лідери сприйняли як підготовку до війни.
Початок бойових дій
9 жовтня 1899 року бурські республіки висунули ультиматум з вимогою виведення британських військ із прикордонних районів. Після відмови британського уряду 11 жовтня війна офіційно розпочалася. На першому етапі бурські війська мали ініціативу. Вони вторглися до британських колоній Натал і Капська, обложили важливі міста Ледісміт, Мафекінг і Кімберлі та здобули низку перемог у битвах, зокрема під Магерсфонтейном і Штормбергом. Цей період війни, відомий як «Чорний тиждень», продемонстрував вразливість британської армії до маневреної тактики бурів.
Британський контрнаступ
Починаючи з 1900 року, ситуація змінилася на користь Великої Британії. Після прибуття нових військових частин, командування перейшло до лордів Робертса та Кітченера. Британці зняли облоги, захопили столицю Оранжевої Вільної Держави, Блумфонтейн, а також Йоганнесбург і Преторію. Пол Крюгер покинув регіон та вирушив до Європи, але не здобув підтримки серед європейських держав.
Однак, незважаючи на захоплення головних міст, бури не капітулювали. Війна набула форми партизанського опору. Бурські командос, керовані такими постатями як Христіан де Вет та Якобус де ла Рей, здійснювали раптові атаки, знищували залізничні шляхи та засади постачання. Британці не могли повністю встановити контроль над сільськими районами.
Завершення війни і наслідки
У травні 1902 року було підписано Верінігінзький мир, який формалізував поразку бурських республік та їх анексію до складу Британської імперії. Натомість британці пообіцяли надати бурському населенню політичну автономію, відновити інфраструктуру та сприяти економічному розвитку. Особливої ваги набув союз бурів і британців проти місцевого африканського населення, яке було виключене з політичного процесу.
Конфлікт коштував життя близько 100 тисяч осіб, зокрема 20 тисяч британських солдатів, 14 тисяч бурських бійців, понад 26 тисяч жінок і дітей, а також тисячі африканців. Багато чорношкірих жителів регіону стали жертвами бойових дій, втратили домівки, зазнали виселення чи примусової мобілізації, проте в деяких регіонах, як-от у західному Трансваалі, частина африканських громад змогла повернути собі землі, втрачені раніше.
Іван Гудзенко
