Завдяки своїй ролі у зрошенні й захисті від ворогів, Аттар розглядався не тільки як носій дощу, але і як гарант справедливості, месник і охоронець законного порядку. Особливої ваги набував його епітет Шарікан, що натякав на східну зорю — символ ранкової надії, пробудження сили та початку нового циклу. У межах теогонічної традиції він тісно пов’язувався з жіночими божествами, такими як Шамс — богиня сонця, та Хавбас — амбівалентна фігура, яка в деяких традиціях постає як супутник або супутниця Аттара.
Локальні боги і культові центри південноаравійських царств
Кожне південноаравійське царство формувало свій пантеон, у якому був присутній «національний» бог, з яким себе ототожнювали племена чи династії. У Сабейському царстві таким божеством був Алмака, якого довгий час помилково асоціювали з місяцем. Нові археологічні дані, зокрема символи виноградної лози та голови бика, змінюють цю інтерпретацію на користь сонячного походження, наближаючи його до діонісійських мотивів та атрибутів родючості. Алмака також виступав захисником штучного зрошення, що було життєво необхідним у посушливому кліматі Ма’ріба — центру сабейської цивілізації.
У Маїні вшановували бога Вадда — персоніфіковану любов і ніжність, чиє походження виводять із Північної Аравії. Характерною особливістю цього культу була наявність магічних формул на амулетах та архітектурних об’єктах із зображенням півмісяця і Венери — типових символів астрального характеру. У Хадрамавті культ Сіна як бога сонця протиставляє йому традиційні місячні інтерпретації месопотамського Сіна. Зображення орла як символу цього божества підтверджує його солярну природу. Катабанське божество Амм, ім’я якого можна перекласти як «дядько», уособлювало родовий авторитет і могло мати місячні риси, однак свідчень недостатньо для однозначного висновку.
Із південноаравійських жіночих божеств варто відзначити Шамс — богиню сонця, яка займала провідну позицію у царстві Хім’яр і менш значущу — у Саба. Вона могла мати численні аспекти, що ховались за епітетами на зразок «Мати Аттара» чи «Дочка Іла». Вважається, що багато її форм ще не ідентифіковані, а деякі з них збереглися у вигляді фрагментарних написів або зображень у храмах.
Місцеві боги, покровителі племен і вплив зовнішніх культів
Окрім національних богів, у кожному регіоні існували локальні або племінні божества, що виконували специфічні функції. Анбай та Хавкам у Катабані, які виступали як боги «наказу та рішення», ймовірно, уособлювали логосну сутність божественного розуму. Їхня інтерпретація через вавилонського Набу вказує на зв’язки з поза аравійськими релігійними системами, зокрема з халдейською традицією астрології та мудрості. Показово, що подібно до Набу, вони могли асоціюватися із зіркою Меркурій, уособлюючи подвійність ранкової та вечірньої зорі.
Хавл у Хадрамавті, судячи з імені, мав місячне походження та був, можливо, богом циклічності та часу. Таʾлаб, як покровитель Сумая, показує локальну тенденцію ототожнення духовного провідника з конкретною етнічною чи політичною одиницею. Аналогічно, Нікрах у Маїні був богом-цілителем і охоронцем життя, що наближає його до типових «богів воріт» або «богів порогів», знаних у різних цивілізаціях.
Серед зовнішніх божеств, які проникли до Південної Аравії, помітне місце займав Зу Самаві, якому бедуїни приносили в жертву статуетки верблюдів. Це божество неба репрезентувало загальну концепцію трансцендентного захисника, що знаходить аналогії у верховних божествах багатьох семітських культур. Ім’я цього бога асоціюється також із Кахілом — покровителем центральноаравійського царства Кахтан, чий культ поширився й у південні регіони. Натомість сабейський Аттар Шарікан знайшов своє місце в Кар’ят-ель-Фау у формі Athar al-Sharīq, засвідчуючи релігійну мобільність і відкритість культової системи Південної Аравії до запозичень.
Іван Гудзенко
