У цьому контексті президент Ліндон Б. Джонсон ухвалив безпрецедентне рішення: 31 березня 1968 року він оголосив про часткове припинення бомбардувань Північного В’єтнаму та заявив, що не балотуватиметься на новий термін. Це був не лише політичний жест, а й сигнал до початку деескалації — спроби зменшити інтенсивність війни та перейти до переговорів.
Водночас це рішення засвідчило глибоку трансформацію американської стратегії: від віри у військову перемогу — до пошуку дипломатичного виходу.
Паризькі переговори
Після заяви Джонсона Північний В’єтнам погодився на переговори, які розпочалися у Парижі в травні 1968 року. Однак вони швидко зайшли в глухий кут. Ханой вимагав повного припинення бомбардувань як передумови серйозного діалогу, тоді як США прагнули зберегти військовий тиск. На тлі дипломатичних контактів бойові дії не тільки не припинилися, а й досягли нової інтенсивності. Обидві сторони намагалися покращити свої позиції перед можливим політичним врегулюванням. Втрати були колосальними, що ще більше підривало довіру до війни серед американців.
Навіть після повного припинення бомбардувань восени 1968 року переговори залишалися заблокованими через розбіжності між США та їхнім союзником — Південним В’єтнамом.
Стратегія Ніксона
Обрання Річарда Ніксона президентом ознаменувало новий етап. Разом із радником Генрі Кіссінджером він визнав: військова перемога фактично недосяжна. Проте адміністрація наполягала на концепції «почесного миру» — такого завершення війни, яке дозволило б зберегти обличчя США та забезпечити виживання Південного В’єтнаму.
Ніксон застосував багатовекторну стратегію. З одного боку, він прагнув тиснути на Північний В’єтнам через СРСР і Китай, які були зацікавлені у нормалізації відносин із США. З іншого — демонстрував готовність до ескалації, санкціонуючи таємні бомбардування баз у Камбоджі.
Ця подвійна політика — поєднання переговорів і прихованої військової сили — стала характерною рисою американської дипломатії цього періоду.
В’єтнамізація
Центральним елементом стратегії Ніксона стала політика «в’єтнамізації». Її суть полягала у поступовому виведенні американських військ і передачі основного тягаря війни армії Південного В’єтнаму (ARVN).
У 1969 році було оголошено про перше скорочення контингенту, а згодом — про масштабне виведення сотень тисяч військових. Паралельно США інвестували у модернізацію та навчання південнов’єтнамських сил.
Однак ця стратегія мала внутрішню суперечність: ARVN залишалася залежною від американської підтримки, а швидкі темпи виведення військ викликали сумніви навіть серед американських генералів. Незважаючи на це, політика в’єтнамізації була популярною серед громадян США, які прагнули якнайшвидшого завершення війни.
Криза морального духу та суспільної довіри
До початку 1970-х років війна спричинила серйозну кризу всередині американської армії. Зростання дезертирства, поширення наркотиків, расові конфлікти та навіть випадки насильства проти власних офіцерів свідчили про глибоку деморалізацію військ.
Особливо сильний удар по репутації США завдала різанина в Май Лаї, яка стала символом морального краху війни. Опублікування фактів про масове вбивство мирного населення різко посилило антивоєнні настрої та підважило легітимність американської присутності у В’єтнамі.
Паралельно сотні тисяч американців ухилялися від призову, а тисячі були засуджені. Це демонструвало, що війна втратила підтримку не лише на полі бою, а й у самому суспільстві.
Політика деескалації, переговорів і в’єтнамізації стала спробою США завершити війну без формальної поразки.
Іван Гудзенко
