Антропопатизм частина І
[Даний цикл статей є мозаїкою знань із різних галузей науки, що подані у спрощеному стилі.]
Спочатку наведемо цікаві приклади цього явища для кращого розуміння того, де воно взагалі застосовується:
– розмова з домашнім улюбленцем;
– задобрювання техніки перед роботою;
– прокляття стихійному лихові тощо.
Перед тим як дати визначення, спочатку маємо зрозуміти походження слова. Перша частина «антропо» походить від грецького ανθροπος — тобто «людина». До прикладу, антропологія — наука про людину, її будову, походження та розвиток; або ж антропогенний вплив — це породжений людиною вплив на природу. Друга частина «пат», знову ж таки, має грецьке коріння від πάθος — це «пристрасть, потяг». Одначе πάθος додатково може мати такі значення, як біль та страждання, як при патології — науці про зміни в організмі при хворобі.
Отже, антропопатизм — це природна схильність людини наділяти предмети та явища світу, як реального, так і вигаданого, властивостями людської психіки. Цими властивостями є такі: відчувати, страждати, гніватися, насолоджуватися і т. ін. А отже, людські відчуття переносяться на тварин, рослин, стихії та космічні об’єкти чи навіть на технічні речі, мистецьких персонажів та всесвіт. Це явище є універсальним для всіх без винятку людей, хоча може проявлятися з різною інтенсивністю. Вважається, що першим, хто згадав цей термін, був британський богослов Джон Овен (англ. John Owen), який жив аж у XVII столітті.
І. ПСИХОЛОГІЯ ТА ЛЮДИНА
Варто відзначити, що антропопатизм не є тим самим, що й антропоморфізм (друга частина «морфо» — μορφή — вигляд, форма). Останнім терміном позначають уподібнення будь-чого нелюдського до людини, а саме перенесення людських фізичних та/або психічних властивостей. Доходимо висновку, що антропопатизм є різновидом антропоморфізму лише в психологічному аспекті.
Антропопатизм пов’язаний з іншою схильністю людської психіки — цілепокладанням. Приклад: дощ іде для того, щоб росли рослини. Тобто дощ «має» ціль, хоча якраз існування рослин і зумовлене, певною, мірою опадами.
Здатність людини сприймати й розуміти психічні стани інших людей, яку називають «теорією розуму», є надзвичайно важливою для життя в колективі. Це не єдиний процес, а інструментарій для різної людської та соціальної взаємодії.
Цей інструментарій розвивається поетапно: від інструментів, які немовлята опановують за перші 6–12 місяців, до складніших, що з’являються протягом наступних 3–5 років. Це також відображає еволюцію: примітивніші мавпи використовують лише базові інструменти, шимпанзе — складніший рівень, а люди опановують решту.
Ознаками агента для дітей є самохідність, наявність очей та систематична реакція на взаємодію. Простими словами, ми як дорослі, що перебувають поруч із дітьми, стаємо через ці ознаки агентом. Наслідком для вже дорослих людей є те, що ми «бачимо» аналоги посмішки та очей у неживих предметах, як-от технічні прилади. Категорія агентів дозволяє ідентифікувати рухомі об’єкти, здатні діяти самостійно.
Процес розпізнавання цілей будується на категорії агентів, оскільки останні шукають, відстежують і контактують із цільовими об’єктами. Немовлята вже до кінця першого року життя визнають, що люди прагнуть досягти мети. Це діє навіть тоді, коли шлях або місце розташування об’єкта змінюється. Наприклад, схований чи загублений телефон, який дорослий все-таки шукає. Визнати цілі — це побачити систематичні відносини між агентом (людина) і об’єктом (річ) за різних обставин.
Навчившись розпізнавати цілі, люди далі вчаться розрізняти навмисну поведінку. Поняття інтенційності (навмисності) складніше за поняття мети. Люди визнають, що деякі дії можуть бути ненавмисними, навіть якщо вони мали мету. Наприклад, бажання допомогти не завжди призводить до розв’язання проблеми, а інколи — навіть навпаки. Навмисна дія вимагає не тільки мети, а й чітких переконань (бажань) щодо того, як її досягти, а також відповідних навичок. Наприклад, якщо підкинути монету і вона впаде бажаною стороною, це вважається удачею, а не навмисною дією людини, яка її підкинула.
Імітація та емпатія допомагають зрозуміти розум інших людей з дитинства. Імітація — це коли спостерігають за поведінкою інших і повторюють її. Коли люди імітують одне одного, вони можуть досягти стану синхронності. Як ілюстрація: двоє людей під час розмови переймають подібний тон голосу або жести. Вони «синхронізують» свою поведінку шляхом ненавмисного наслідування. Цікаво, що люди, яким подобається взаємодія, більше синхронізуються, і навпаки — підвищена синхронність змушує людей більше насолоджуватися спілкуванням. Отже, синхронність та задоволення від взаємодії підсилюють одне одного.
Дослідження свідчать, що синхронізація відбувається завдяки механізмам мозку, які пов’язують інформацію про сприйняття з інформацією про рух. У мавп є дзеркальні нейрони, які активуються як при спостереженні за дією, так і при її виконанні. У людей усе, звісно, складніше: наслідування і дзеркальне відображення є вибірковими та більш свідомими, викликаючи дії, що відповідають меті спостерігача (є небажанні дії) або поточній ситуації (є недоречні дії).
Автоматична емпатія базується на імітації: спостереження за емоціями іншої людини (наприклад, веселощами) та несвідоме копіювання її поведінки викликає подібні почуття у спостерігача. Це є автоматичним процесом співпереживання.
Апофенія (грец. ἀποφαίνω, апо – від чогось та фенен – показувати) — схильність психіки до бачення образів, тенденцій або зв’язків у випадкових або беззмістовних даних. Або, іншими словами: пошук порядку (патернів) там, де його немає (шуму). Парейдолія — це вид апофенії, коли ілюзія мислення, при якій мозок розпізнає знайомі образи (наприклад, фігури чи слова) у випадкових візуальних (хмарини) чи звукових стимулах (шумі). Це є «помилкою розпізнавання», за якої психіка наділяє хаос рисами знайомого об’єкта, в тому числі і людськими.
А ось невелика історія, що пояснює, чому люди так схильні до апофенії. Майкл Шермер назвав це «помилкою виживання через патернічність». Теорія виживання, або історія «Шелест у траві». Уявіть двох первісних людей, які чують шелест у високій траві:
– «Скептик»: він вважає, що це просто вітер. Якщо він помиляється і там виявляється хижак — він гине, не залишаючи потомства. Його «скептичні» гени зникають з еволюції людини. Це називається помилка другого роду.
– «Конспіролог»: він бачить у шелесті «агента» (хижака чи ворога) і втікає. Навіть якщо це був лише вітер, він нічого не втрачає, крім енергії. Але якщо там справді був хижак — він виживає і, ймовірно, передасть свої «конспірологічні» гени. Це вже помилка першого роду.
Висновок за Шермером: ми — нащадки тих, хто завжди припускав гірший варіант. Людська психіка еволюційно запрограмована на апофенію та антропопатизм, тому що віра в неіснуючого «монстра» чи «ворога» була безпечнішою для виживання, ніж ігнорування реальної небезпеки.
Сонний параліч, або ж сонний ступор — це тимчасова неспроможність поворухнутися під час пробудження або засинання через атонію (в’ялість) м’язів. Цей перехідний стан між сном і неспанням нерідко супроводжується неприємними видіннями, на які людина не може зреагувати рухами через заціпеніння.
Ось приклади пояснення сонного паралічу через механізм антропопатизму:
– скандинавський фольклор — мара — надприродна істота, проклята жінка, яка вночі сідає людям на груди й викликає жахливі сни;
– вірування Ньюфаундленду, Південної Кароліни та Джорджії — «стара відьма» (англ. Old Hag) — зла постать, яка сідає на груди жертви вночі, викликаючи відчуття тиску та жаху;
– у південних штатах США дорослі сприймають це як «відьму, яка їздить на вашій спині»;
– у Туреччині це явище називають карабасан (karabasan). Вважається, що це надприродна істота джин (cin) входить до кімнати, міцно тримає жертву та душить її;
– у Нігерії це явище поширеніше серед людей африканського походження і сприймається як «диявол на спині»;
– у Таїланді вірять, що сонний параліч спричинений привидом Фі Ам, який може залишати шрами на тілі;
– вірування Фіджі, де сонний параліч називають kana tevoro («поїдання») демоном, яким може бути духом померлого родича.
Варто звернути увагу, що людина олюднює аспекти психіки. Так, згідно з Карлом Юнгом, ми наділяємо наші архетипи людськими емоціями. Наприклад, думка «в мене вселився дух гніву» приходить у голову першою, а не роздуми про адреналін. А от Паскаль Буайє вказує: коли стається щось підсвідоме, то це сприймається нами як «муза» чи «внутрішній біс» зі своїм характером. У психотерапії є навіть метод, коли пацієнт має уявити свій страх як особистість і «говорити» з ним. В Юнга ми зустрічаємо «активну уяву», де людина може уявити зустріч з Анімою (жіноче начало в чоловічій психіці) чи Анімусом (чоловіче начало в жіночій).
Людина олюднює зокрема і свої хвороби, які ніби «на зло» проявляються в незручні моменти чи «не хочуть» відступати. Так, можна навести художній приклад — пісню «Master of Puppets» рок-групи Metallica, де наркотична залежність має свою волю та голос. Наостанок можна згадати, що і фізичні органи наділяються людськими характерами: серце чомусь «хвилюється», а рука ніби спеціально «не слухається».
ДАЛІ БУДЕ…
Андрій Дмитрук
