У 1968 році відбулася спроба реформувати соціалістичну систему — подія, відома як Празька весна. Частина інтелектуалів виступала за поєднання соціалізму з демократичними свободами та гуманістичними принципами. Цей період дав короткий імпульс для філософської свободи: обговорювалися проблеми громадянського суспільства, прав людини, реформування держави. Однак після введення військ Варшавського договору реформи були згорнуті, а почалася так звана «нормалізація».
Підпільна філософія і семінари
У 1970–1980-х роках філософське життя частково перемістилося поза межі офіційної академії. Виникли неформальні семінари, «квартирні університети», де обговорювалися феноменологія, екзистенціалізм, християнська філософія. Саме в цьому середовищі працював Ян Паточка, який став одним із моральних авторитетів опозиційного руху.
Філософія знову набуває екзистенційного виміру: вона стає способом збереження внутрішньої свободи в умовах зовнішнього примусу.
Дисидентська думка і моральна відповідальність
У рамках руху Хартія 77 філософські ідеї безпосередньо переплітаються з політикою. Однією з ключових постатей цього середовища став Вацлав Гавел, який розробляв концепцію «життя в істині».
Гавел вважав, що навіть у тоталітарній системі людина здатна діяти морально, не приймаючи брехню як норму. Його ідеї продовжували традицію чеського етичного радикалізму, що бере початок від Гуса.
Подвійна структура інтелектуального життя
Комуністичний період створив парадоксальну ситуацію: офіційна філософія існувала як догматичний марксизм, тоді як справжня інтелектуальна рефлексія відбувалася в напівлегальних або неформальних просторах.
Ця подвійність сприяла формуванню особливої культури інтелектуальної відповідальності. Філософія перестає бути лише академічною дисципліною — вона стає формою духовного спротиву.
Іван Гудзенко
