У 2007 році у різних виданнях України були опубліковані уривки з роботи відомого скульптора, фотографа та майстра бойових мистецтв Олеся Бадьо «Суто+».
Печера над Дністром
Сам Олесь серйозно ставився до оволодіння бойовими мистецтвами, багато тренувався. Й у нього виникла можливість спілкування та співробітництва з майстрами з Японії. Невдовзі японці прибули в Україну. Японці збирали відомості про усі системи бойових мистецтв по всьому світу, у тому числі знали й про те, що унікальними бойовими мистецтвами володіли козаки-характерники. У характерників навіть були техніки безконтактного бою. Японці мали при собі маленьку кінострічку з зйомками – як дідусь з Черкаської області віддалено збивав з дерев сухі гілки.
Японські майстри почали шукати в Україні усіх людей, які могли б володіти давніми бойовими мистецтвами.
Коли японці повернулися до себе додому, Олесь вирішив подовжити пошуки самостійно. З цією ціллю почав їздити до Карпат, й мандрувати — шукати таких людей у горах та гірських лісах. Одного разу Олесь заблукав у гірському лісі й вийшов до великої скелі, під якою був побудований будиночок з дерева. У цьому будиночку жив карпатський мольфар – Василь, якого місцеві жителі називали Лицар. Василь дійсно багато чого цікавого знав, та навчив цьому Олесі. Згодом Олесь створив свою систему тренувань для оволодіння бойовими мистецтвами й назвав її «Суто». А науку, отриману від Василя, виклав у роботі «Суто+». До речі, на протязі року має вийти з друку книга Олеся – повне викладення подій, пов’язаних з мольфаром Василем та його вченням.
Але що найцікавіше. Василь стверджував, що його предки отримували посвяту й знання у ДНІСТРОВСЬКИХ ПЕЧЕРАХ (!). Тобто у печерних містечках, які знаходяться у горах Товтри на схилах Дністра! Тобто це ще одне підтвердження Товтр та Дністровських печер як давнього місця зберігання знань. Й ще одне цікаве. Знання Рахманів та знання справжніх Мольфарів – то одне й те ж саме Знання, й одна й та саму традиція.
Я наведу уривок з роботи Олеся Бадьо «Суто+», який було опубліковано у моїх книзі «Трансильванська магія та Вавилонська книга могутності» (Київ, «Ніка-Центр», 2007 рік, сторінка 17).
«Однак деяким пощастило, і вони через певний склад психофізіології та духовної зрілості таки отримав доступ до деяких таємниць карпатських чаклунів. Один із них — український скульптор та художник Олесь Бадьо. Якось, заблукавши в карпатському лісі, він фантастичним чином зустрівся з мольфаром на ім’я Василь і на прізвисько Лицар — також нащадком характерника, що колись залишився в печерах біля Дністра. Ось цитата з книги «Суто+», в якій Бадьо описує знання, передані йому чаклуном:
«…Я спитав Василя, чому його Лицарем прозвали. І він розповів, що це прізвисько він успадкував ще від свого предка, який був характерником і жив пустельником у дністровських печерах. І що він передав деякі знання лише четвертому поколінню свого роду, оскільки не міг дочекатися того, хто витримає цю ношу. Витримав це випробування лише прапрадід мольфара Василя.
Складно описати, що я відчував, слухаючи цю справді досить довгу історію. Але пам’ятаю лише, як мене почав розпирати зсередини питання, яке я не мав сили стримати. І навіть не дослухавши до кінця, перебив і запитав, чи він може мені передати це вчення характерників. Василь замовк, подивився на мене грізно, насупивши брови, і розреготався. Мені стало прикро, бо здалося, ніби миша запропонувала коню позмагатися у бігу. Але моя образа миттєво зникла, коли він, трохи заспокоївшись, сказав: «Так, звичайно». Василь підвівся і пішов, наче за чимось. Через якийсь час з’явився з глиняною судиною в мокрому плетеному гаманці. Відкрив чимось заліплену кришку і налив мені в чашку якоїсь рідини. Цікаво, що відразу після того, як відкрив кришку, напівпошепки в отвір промовив скоромовкою якісь дивні заклинання. Потім жестом дав мені знак випити налитого, що я й зробив. І перед тим, як закрити кришку, теж промовив цілу серію довгих заклинань. У чашці моїй була прозора рідина без запаху і смаку, але коли я її пив, кожен ковток, немов самостійна куляста освіта, і відчуття, ніби ці кулі не зливались в одне ціле всередині мене.
— Це вчення наговорене на цю воду і тут ось є записи, — витягаючи з гаманця посудину підніс мені.
Справді посудина була вся списана латинськими літерами старою українською мовою, та якимись текстами, знаками, схемами та символами. І навіть дно було розкреслено та списано. Я спитав, чи можу це переписати.
— Так, звичайно, — відповів Василь, — але краще це зробити у світлий час доби. Бо все одразу не варто. До того ж якщо зараз я ще до того, що у воді, додам написане, то в тобі може виникнути плутанина, чим можуть скористатися темним шляхом. Ти не готовий.
Мені було ніяково зізнатися, що ніякої інформації у воді, окрім грудок, я не розгледів, і переписати незначну кількість тексту навіть латинськими літерами для мене нескладно. Але, побоявшись засмутити і так тепле і відкрите ставлення, я погодився.
Під звук дримби, тріск багаття, шипіння води на розпеченому камені, запахи дивного зілля я непомітно для себе заснув. Те, що відбувалося зі мною далі, — просто невимовно і незрівнянно з жодними сучасними спробами зобразити інші світи, нереальні простори та виміри. Не повертається мова назвати це сном. І навіть зараз, через стільки років, не можу піддати хоч якомусь приблизному аналізу побачене та пережите».
Ігор Мехеда
