Свою академічну кар’єру Кулі розпочав у Мічиганському університеті, де в 1894 році здобув ступінь доктора філософії, а згодом став професором соціології, залишаючись вірним цій інституції до самої смерті. Однак його внесок у науку не зводиться лише до викладацької діяльності. Він запропонував одну з найвпливовіших моделей соціалізації — концепцію дзеркального «я» («looking-glass self»), що стала ключовою у дослідженні формування індивідуальної ідентичності у суспільстві. Відповідно до цієї теорії, особистість формується не лише через пряме сприйняття дійсності, а й через уявлення про те, як її сприймають інші. Саме у взаємодії з соціальним середовищем індивід відкриває себе, набуває свідомості і розвивається як соціальна істота. Кулі підкреслював, що ідентичність людини має подвійне джерело — з одного боку, вона ґрунтується на реальних переживаннях, з іншого — на уяві, якою себе бачить особа в очах інших. Така модель стала основою для подальшого розвитку символічного інтеракціонізму в американській соціології.
Еволюція суспільства як соціальний процес
У пізній період своєї творчості Кулі звернувся до ширших філософських узагальнень, оприлюднивши монографію «Соціальний процес» (1918), у якій застосував еволюційні принципи до аналізу соціальних змін. Використовуючи концепції дарвінізму, він наголошував на ролі адаптації, конкуренції та природного відбору не лише у біологічному, а й у соціальному середовищі. Проте ця адаптація, за Кулі, не була механістичною — вона визначалася здатністю груп до творчої кооперації, солідарності та культурної інтеграції. Індивіди, вступаючи в постійний обмін ідеями та емоціями, формують емергентні структури, що є результатом не планування, а постійної взаємодії.
Іван Гудзенко
