Період об’єднаної Сілли ознаменувався розквітом буддійської думки. Важливою постаттю став чернець Вонхьо Дайса (617–686), який запропонував екуменічне бачення буддизму. Він прагнув подолати міжсектантські суперечності, інтегруючи різні школи в цілісну систему. Вонхьо використовував музику, літературу та танець, щоб донести релігійні ідеї до широкої аудиторії. Інший визначний діяч — Шісан (625–702) — після навчання в Китаї приніс до Кореї школу Хваом (кит. Хуаян), яка розвинула глибоке вчення про взаємозалежність усіх явищ.
У VIII столітті з’явилася школа Сон — корейський варіант китайського Чань (дзен). Поступово вона інтегрувала елементи Хваом, Тяньтай і Чистої Землі та стала домінуючою традицією в Кореї.
Народний вимір
Ранній корейський буддизм мав світський і прагматичний характер. Він часто поєднувався з місцевими віруваннями, зокрема з шаманізмом. Ченці могли виконувати ритуальні танці, співати й брати участь у церемоніях, що мали народне походження. Такий синтез забезпечував глибоке вкорінення буддизму в культурі. Він не лише залишався елітарною релігією двору, а й ставав частиною повсякденного життя.
Період Корьо
Період Корьо став апогеєм буддизму в Кореї. Саме тоді була створена знаменита Трипітака Кореана — одне з найповніших видань буддійського канону. Тексти були вирізьблені на тисячах дерев’яних дощок, що збереглися донині як унікальна культурна спадщина.
Чернець Ойчхон (Дайгак Гукса, 1055–1101) створив масштабну бібліографію буддійської літератури й намагався поєднати школу Сон із «навчальними» традиціями, зокрема Тяньтай. Це прагнення гармонізації відображало глибину корейської буддійської культури.
Криза в епоху Чосон
Із початком династії Чосон (1392–1910) державна підтримка буддизму припинилася. Неоконфуціанство стало ідеологічною основою нової влади. Було обмежено кількість монастирів і привілеї ченців.
Попри це, буддисти відіграли важливу роль під час японських вторгнень під проводом Тойотомі Хідейосі наприкінці XVI століття, організувавши збройний опір.
Модерна доба і сучасність
На межі XIX–XX століть робилися спроби реформ і консолідації буддійських шкіл, але японська анексія Кореї (1910) внесла нові виклики. У XX столітті півострів розділився: на півночі буддизм зазнав обмежень під комуністичною владою, а на півдні — конкуренції з боку християнства.
Попри труднощі, в Південній Кореї буддизм зберіг традиції та започаткував нові рухи. Школа Сон залишається провідною формою корейського буддизму, поєднуючи медитаційну практику з активною участю у сучасному суспільстві.
Іван Гудзенко
