Серед населення Полісся ще й досі переказують легенду про духів, які живуть у борах – боровиків. Й навіть є розповіді про зустрічі з ними, навіть у наш час. Я особисто записав розповіді про боровиків під час мандрів Поліссями у 2023 році. Після того були знайдені згадки про боровиків у етнографічній та художній літературі (середина ХІХ — початок ХХ століття).
Боровики – цікаві істоти. З одного боку, це природні духи, у яких вірять українці, такі як болотяники, мавки, чугайстри. З іншого боку — це живі істоти на кшталт гімалайського єті, з якими можна зустрітися на природі, доторкнутися до них, й навіть поспілкуватися. Вони можуть жити та ховатися у борах так майстерно, що людям майже неможливо їх побачити. За іншими переказами, боровики живуть одночасно у двох світах – нашому та потойбічному, та здатні переходити з між світами, бо знають де розташовані брами між ними.
Боровики не роблять людям шкоди, вони не агресивні й не руйнівні, за переказами, під час зустрічей з боровиками та після них для людини нічого поганого не стається. А у деяких випадках може навіть пощастити.
Більшість оповідей зображують боровиків як великого зросту людей, що вкриті волоссям або шерстю. При появі боровиків часто здіймається вітер, який шумить у кронах дерев.
Коли я звернувся до дослідників з проханням надати мені усе, що відомо про боровиків, найбільше інформації мені надала пані Ольга Мурзак, яка входить до керівництва всеукраїнського жіночого клубу «Слово Жінки», й бабуся якої, що мешкала у селі Лютіж (що на Київщині), особисто знала багато людей, які стверджували, що мали перетин з боровиками.
З дозволу пані Ольги навожу її текст, який вона спеціально підготувала для публікації про боровиків.
Початок цитування: «Історії ці найправдивіші, бо мені їх розказувала моя прабаба Дуня, 1907 року народження, яка пробула з нами 95 років свого життя, яка жила в і минулому тисячолітті і в наше однією ногою ступила. А в минулому тисячолітті чого тільки не було. Там і революція була, і панщина, і чуда різні, і динозаври може ще були. Прабаба ще за царя в школу ходили, і розказували, що провидці передрікали, що весь світ буде оплутаний дротами і по небу будуть літати залізні птиці . Тому все життя ні на йоту не сумнівалась, що ці історії правдиві. І ви не сумнівайтесь.
Я ці історії чула багато разів, влітку — коли приїздила в село, і взимку, коли ми бабусю забирали до себе зимувати в Київ.
Отже, власне історії, намагалась їх писати як почула колись від прабаби:
Не знаю як у ваших лісах, а у наших (трохи на північ від Києва, початок Полісся) водились боровики. Це такі величезні створіння, волохаті, значно вищі за людський зріст. За описами схожі на снігову людину, єті.
Була у нас у селі баба Моковка, вона сама жила, дітей у неї не було. Пішла вона якось в ліс по гриби чи ягоди. Зайшла далеко, і вже набрала повно і стала вертатись. Коли дивиться під кущем лежить дитя боровички, обліплене все комарями і мошками. Бабі стало жаль того дитяти, вона зняла з себе хвартух і накрила його та і стала йти додому. Коли це раптом ліс дуже зашумів, баба оглядається – а за нею боровичка біжить. Баба навтьоки, добігла до перехрестя і стала на йому — знає що потойбічна сила на перехрестя не піде. А боровичка стала і питає: «Чого ти бабо, хочеш за те, що моє дитя вкрила?» А баба каже: «Нічого мені не треба, тільки щоб у мене вдома завжди хазяйство плодилось і не боліло». Боровичка розвернулась і пішла геть, і баба пішла додому. І так завжди у баби відтоді було що скотина здорова була, ніколи не хворіла, шерсть на ній блискуча, боки круглі.
Був в мене дід Микита. У нього не росла нога від коліна, бо коли йому було 7 год, йому зробили пристріт відьми. Так і осталась та нога як у 7-милітнього і була коротшою скільки він жив. Через це він ходив на дерев’янці, але все по хазяйству робив, і косив і молотив, і сім’ю мав.
От якось пас він телят в лісі. Телята пасуться, а дід розклав вогонь, нарізав дубових палиць і парить їх над огнем щоб кору облупити і ціпи зробити. Коли це в деревах страшний вітер знявся, дід дивитися, а до нього біжить боровичка, мокра, труситься вся. Дід думає: «Ну що ж робити, на дерев’янці далеко не втечу». Сидить далі, а боровичка до вогню підбігає, задом повертається і починає на вогні сушитись і на діда не зважає. А дід взяв дубову палицю в руки та як дасть боровичці по задниці, як крикне: «Ага!», боровичка як закричить та як побіжить геть від діда і від огню. От так дід і врятувався». Завершення цитування.
Такі ось цікаві боровики. Чи справді існують? Чи зустрічають їх люди у борах сьогодні? Чи варто у майбутньому збирати дослідницькі експедиції? Означимо цю тему на майбутнє – вона може виявитися цікавою. Буду вдячний повідомленням про боровиків.
Ігор Мехеда
