Походження та обрання
До свого піднесення Боніфацій обіймав посаду архідиякона за Папи Фелікса IV. Останній, бажаючи забезпечити стабільність після своєї смерті, призначив Боніфація своїм наступником. Проте такий крок викликав серйозний спротив у частини римського духовенства, яке остерігалося посилення впливу остготів на церковні справи. Опозиційна група обрала власного кандидата — диякона Діоскора Александрійського.
Таким чином, після смерті Фелікса IV у 530 році Церква опинилася перед фактичним розколом: обидва претенденти були висвячені папами. Це протистояння загрожувало серйозною кризою в Римській церкві, однак смерть Діоскора 14 жовтня того ж року поклала край конфлікту, і Боніфацій II залишився єдиним понтифіком.
Діяльність і церковна політика
Боніфацій прагнув зміцнити свій авторитет і стабілізувати ситуацію в Римській курії. З цією метою він скликав три синоди. Перший відбувся ще 530 року, коли були розглянуті скарги його опонентів і підтверджено його законність як папи.
У 531 році Боніфацій провів два синоди, які залишили помітний слід в історії церковного права. На першому він запропонував нову ідею — надати папі право самостійно визначати свого наступника. Така пропозиція викликала обурення серед духовенства, яке побачило в цьому спробу перетворити папство на спадкову посаду. Тому вже на другому синоді того ж року Боніфацій змушений був відмовитися від цього рішення і скасувати ухвалену домовленість.
Богословські рішення і спадщина
Окрім внутрішньої реорганізації, понтифік приділяв увагу богословським питанням. Він офіційно схвалив декрети другого Оранського собору (529 рік, Франція), який засудив напівпелагіанство — вчення, що приписувало людині здатність самостійно, без Божої благодаті, шукати спасіння. Це рішення мало велике значення для формування католицької доктрини про природу благодаті та свободи волі.
Оцінка діяльності
Історики Церкви по-різному оцінюють постать Боніфація II. Одні вбачають у ньому прагнення до зміцнення єдності папства, інші прояв надмірного авторитаризму, особливо у спробі призначення власного спадкоємця. Проте безперечно, що його понтифікат позначив собою одну з перших спроб Римської церкви адаптуватися до нової політичної реальності епохи остготів і зберегти духовну спадкоємність у мінливому світі раннього середньовіччя.
Іван Гудзенко
