Діоніс, відомий також як Бахус у римській традиції. Як бог природи, плодоношення та рослинності, він був особливо шанований як божественний покровитель вина, екстазу та ритуального божевілля. Вперше його ім’я було зафіксоване на табличках лінійного письма B ще у XIII столітті до н.е., що вказує на поклоніння йому ще в мікенську епоху. Незважаючи на це, походження культу Діоніса залишається невідомим. У всіх варіаціях міфів його культ має характер «чужинця», що підкреслює його іноземну, навіть дикий природу серед більш впорядкованого грецького релігійного світу.
Найвідоміша версія міфу про народження Діоніса розповідає про його батьків: верховного бога Зевса та смертну жінку Семелу, дочку Кадма, царя Фів. Через ревнощі Гери, законної дружини Зевса, Семела була змушена вимагати від Зевса явлення в усій божественній славі, що призвело до її загибелі від блискавичних громів. Проте Зевс урятував ще ненародженого Діоніса, вшивши його в своє стегно до моменту другого народження, що наділило його унікальним статусом «двічі народженого». Після цього бог Гермес переніс немовля до вакханок у таємничій місцевості Ніса, де Діоніс був вирощений серед священних ритуалів і містичних обрядів.
Іконографія Діоніса, втілена в мистецтві античності, зберегла образ як немовляти, так і дорослого бога. Відомим шедевром є мармурова статуя Праксителя «Гермес несе немовля Діоніса», що датується приблизно 350–330 роками до н.е. Цей твір демонструє юного Гермеса, який тримає малюка Діоніса, і втілює ідеали класичної краси та божественної невинності. Статуя зберігається в Археологічному музеї в Олімпії та має висоту 2,15 метра.
Діонісові приписували особливу силу життєвої енергії рослин і плодів, що виявлялася у врожайності та відродженні природи. На його честь проводилися розкішні ритуальні оргії, відомі як Діонісії або вакханалії. Особливо активно в культі брали участь жінки, які під час свят виходили за межі суспільних норм, одягаючись у шкури тварин, прикрашаючись плющем та вигукуючи сакральні крики. Їхніми атрибутами були тирси — жезли, обвиті виноградною лозою та плющем, — та танці під супровід аулоса й тимпана при світлі факелів.
На римському саркофазі з ІІІ століття н.е., який зараз зберігається у Метрополітен-музеї Нью-Йорка, зображено тріумф Діоніса. Бог сидить на спині пантери, символізуючи своє панування над природними інстинктами. Поруч із ним зображені персоніфікації пір року — Зима, Весна, Літо та Осінь, що вказує на його зв’язок з циклічністю життя.
Противники культу Діоніса, як показано у міфах, зазнавали страшної кари. У Фракії цар Лікург, що противився новому богу, осліп і збожеволів. У Фівах цар Пентей, двоюрідний брат Діоніса, був розтерзаний вакханками за спробу шпигувати за їхніми містеріями. Афіняни, що зневажили культ бога, зазнали безсилля. Усі ці міфи підкреслюють як руйнівний, так і відроджуючий аспект божества, що уособлював життя і смерть у природі.
В орфічній традиції образ Діоніса набуває ще більшої глибини. Під іменем Загрей він був сином Зевса і Персефони. Підступні титани розірвали його на шматки за наущенням Гери, проте серце Діоніса було врятовано Афіною. Згодом він був відроджений через Семелу, знову втілюючи ідею воскресіння і безсмертя. З попелу титанів, знищених Зевсом, виникли перші люди, що успадкували як божественну, так і титанічну природу, що зумовлювало їхню дуальність.
Культ Діоніса мав винятковий вплив на мистецтво та літературу. У Давній Греції театральні вистави трагедій і комедій проводилися на честь Діоніса під час свят Леней та Великих Діонісій. Поети-лірики створювали дифірамби, гімни, присвячені богові екстазу та безумства. У римській традиції образ Діоніса значно спростили: він став веселим покровителем пиятики, відомим як Вакх. У 186 році до н.е. вакханалії були офіційно заборонені в Італії, що свідчить про амбівалентне ставлення римського суспільства до цього культу.
Атрибутика Діоніса включала вінок із плюща, тирс і кантарос — великий келих для вина. Його часто супроводжували міфічні істоти: сатири та силени — духи родючості, що символізували дику, первісну силу природи. Зображення бога змінювалося з часом: від зрілого бородатого чоловіка до юного, майже жіночного образу. Вакханальні сцени залишилися однією з найулюбленіших тем античного вазопису, де художники відтворювали моменти екстазу, містичного натхнення та божественного божевілля.
Іван Гудзенко
