Після завершення Другої світової війни Ратцінґер повернувся до духовного життя, вступивши до семінарії. У 1951 році був висвячений на священника, а вже в 1953 здобув ступінь доктора богослов’я в Мюнхенському університеті. Його академічна кар’єра була блискучою: він викладав у престижних навчальних закладах Німеччини, включно з університетами Бонна, Мюнстера, Тюбінгена та Регенсбурга. У цих роках він формувався як один із найвпливовіших католицьких інтелектуалів ХХ століття.
Участь у Другому Ватиканському Соборі
У 1962–1965 роках Ратцінґер був радником архієпископа Кельна Йозефа Фрінґса на Другому Ватиканському Соборі. Спочатку він належав до крила реформаторів, критикуючи закостенілість церковних структур. Він виступав за модернізацію церкви, зокрема сприяв реформі Святої Конгрегації Священної Офіції, яку пізніше перейменували на Конгрегацію доктрини віри. Однак студентські протести кінця 1960-х років, радикальна критика християнства та релятивізм, з якими він зіштовхнувся під час викладання у Тюбінгенському університеті, суттєво вплинули на його позицію. Ратцінґер поступово еволюціонував у бік більш консервативного розуміння віри.
Служіння у Ватикані та боротьба за доктринальну чистоту
У 1977 році він був призначений архієпископом Мюнхена і Фрайзінга, а незабаром після цього кардиналом. У 1981 році Папа Іван Павло II зробив його префектом Конгрегації доктрини віри, що фактично зробило Ратцінґера головним охоронцем ортодоксії католицької церкви. Протягом понад двох десятиліть він був найближчим радником Папи.
У цій ролі він засуджував теологію визволення, застерігав проти ліберальних інтерпретацій віровчення та жорстко реагував на теологічні відхилення. Серед його найвідоміших опонентів були такі богослови, як Леонардо Бофф та Чарльз Карран. Водночас Ратцінґер був широко визнаний за інтелектуальну глибину, стриманість і толерантність у дискусіях. Він володів кількома мовами, був музично обдарованим, захоплювався творчістю Моцарта й завжди демонстрував особисту скромність.
Обрання на престол святого Петра
19 квітня 2005 року, після смерті Івана Павла II, Йозеф Ратцінґер був обраний Папою Римським. Це стало певною несподіванкою, адже зазвичай фаворити конклаву не обираються. Однак його тривала вірність попередньому понтифіку, теологічна послідовність та проповідь на похороні Івана Павла II зміцнили його авторитет серед кардиналів.
Він обрав ім’я Бенедикт XVI на честь святого Бенедикта Нурсійського, покровителя Європи, та Папи Бенедикта XV, який прагнув миру під час Першої світової війни. Понтифікат Бенедикта відзначався спробою духовного відродження Європи та поглибленням міжрелігійного діалогу, зокрема з юдаїзмом, ісламом і християнськими конфесіями. Він виступав за зміцнення католицької ідентичності в умовах секуляризованого Заходу.
Виклики понтифікату
Понтифікат Бенедикта XVI був позначений низкою серйозних викликів. Зниження покликань до священства, відчуження молоді від церкви та зростаючий секуляризм в Європі викликали його глибоку тривогу. Однак найгострішим випробуванням стали сексуальні скандали в середовищі католицького духовенства. Як префект Конгрегації доктрини віри, а згодом і як Папа, Бенедикт прагнув встановити жорсткіші дисциплінарні заходи щодо священників-порушників. Він засудив злочини духовенства, вибачився перед жертвами та ініціював внутрішні розслідування. Втім, його реакцію багато хто вважав запізнілою і недостатньо рішучою.
Відставка та духовна спадщина
У лютому 2013 року Бенедикт XVI шокував світ своєю заявою про відставку — вперше з часів Григорія XII у 1415 році Папа Римський добровільно зрікся престолу. Він пояснив це погіршенням здоров’я та вичерпанням фізичних і душевних сил. Цей крок був сприйнятий як прояв відповідальності та особистої мужності. Після зречення Бенедикт отримав титул «Почесний Папа» та оселився в монастирі в межах Ватикану.
31 грудня 2022 року Бенедикт XVI помер у віці 95 років. Його смерть завершила епоху богослова на Петровому престолі інтелектуала, який поєднав глибоку віру з раціональністю, консерватизм із гуманністю, а традицію із відкритістю до діалогу. Його богословська спадщина, особливо праці «Вступ до християнства» та «Ісус з Назарету», залишаються вагомим внеском у католицьку думку XXI століття.
Іван Гудзенко
