Атаргатіс — велика богиня північної Сирії та трансформація її культу в елліністичному світі

Культ Атаргатіс, однієї з найшанованіших богинь стародавнього Близького Сходу, уособлює синкретизм релігійних уявлень, що склався на перетині семітських, анатолійських та грецьких традицій. Її головне святилище знаходилося в місті Ієраполь, відомому нині як Манбідж, що розташоване на північний схід від Алеппо. Саме там Атаргатіс шанували разом з богом бурі та неба Хададом, який вважався її чоловіком і супутником у небесному пантеоні.

Атаргатіс вважалася уособленням материнської сили природи, богинею родючості, врожаю, тваринного світу та водної стихії. У мистецтві її часто зображували у фресковій короні — символі міста, що вказував на її функцію захисниці державного порядку та володарки Ієраполя. У руках вона тримала сніп зерна, який символізував її зв’язок із сільськогосподарським циклом, а її трон зазвичай підтримували леви — уособлення сили, влади та контролю над природним хаосом. Така іконографія свідчить про глибоку спорідненість її культу з анатолійською Кібелою — «Великою Матір’ю» — та з фінікійською Астартою, що також втілювала аспекти родючості, любові та війни.

Під елліністичним впливом образ Атаргатіс набув нових рис. Грецькі купці та найманці, що перебували в Сирії, відіграли ключову роль у поширенні її культу до інших регіонів грецького світу. Через знайомство з елліністичною релігійною системою вона часто ототожнювалася з Афродітою, хоча не була лише богинею кохання: її функції значно ширші та включали захист держави, керування родючістю та пов’язаність з небесною сферою через зв’язок із Хададом. У деяких варіаціях її культ виявляв риси, близькі до ритуалів Великої Матері Богів та культів екстатичного типу, що включали жертвопринесення, містеріальні практики та сувору релігійну дисципліну.

Цікаво, що у певних міфологічних інтерпретаціях Атаргатіс ототожнювалася також із богинями-русалками або морськими істотами. У деяких легендах говориться, що вона мала риб’ячу форму або поєднувала риси жінки та риби, уособлюючи зв’язок із водними стихіями. Саме ця риса пізніше стала символом сирійської богині у римську добу, коли її культ був поширений на захід аж до Італії. Візуально вона могла зображуватися з риб’ячим хвостом, що сприяло формуванню образу богині-покровительки рибалок, мореплавців і водних джерел.

Культова практика Атаргатіс включала складні релігійні обряди, процесії, співи, жертвопринесення та суворе жертовне життя. У храмі в Ієраполі існував потужний жрецький стан, який контролював релігійне життя міста, а сам храм виконував не лише сакральні, а й адміністративні функції.

Іван Гудзенко