Термін «архетип» увійшов у науковий обіг завдяки швейцарському психологу Карлу Густаву Юнгу, який розробив теорію колективного несвідомого. На відміну від особистого несвідомого, що формується індивідуальним досвідом, колективне несвідоме, за Юнгом, є спільною для всього людства психічною сферою, у якій закодовано досвід поколінь. Архетипи в цьому контексті виступають як своєрідні «первісні образи» — символічні структури, що визначають типові реакції, почуття та поведінкові моделі.
Американський дослідник міфології Джозеф Кемпбелл значно розширив юнгіанське бачення архетипів, застосувавши його до аналізу міфів і героїчних наративів. У своїй книзі «Герой із тисячею облич» він описав універсальну структуру міфу — мономіф, що простежується у казках, релігійних текстах і літературі різних народів. Герой проходить через послідовність етапів — заклик до пригод, ініціацію, випробування, перетворення та повернення, — що символізує духовне зростання та самопізнання.
Ідеї Кемпбелла вплинули не лише на літературознавство, а й на сучасну культуру загалом. Вони стали основою для побудови сценаріїв у кінематографі від класичних фільмів до популярних епопей на кшталт «Зоряних війн».
Архетип і гуманітарна традиція
Окрім Кемпбелла, архетипна критика розвивалася завдяки таким мислителям, як Мод Бодкін і Джеймс Гіллман. Вони наголошували, що архетипи не просто відображають спільний психологічний досвід, а є активними чинниками творчості, через які індивід долучається до універсальної культурної спадщини. Таким чином, архетипи формують своєрідний міст між підсвідомим і культурою, особистим і колективним.
У цьому сенсі архетипи продовжують залишатися центральним поняттям у гуманітарних науках, оскільки допомагають осмислити сталість образів і символів у людській історії. Вони показують, що художня творчість не лише індивідуальний акт, а прояв спільного для людства способу бачення світу.
Іван Гудзенко
