Гермес Трисмегіст був елліністичним образом давньоєгипетського бога Тота і вважався автором низки астрологічних, алхімічних і теологічних трактатів. Смарагдова скрижаль є частиною більшого твору під назвою Книга таємниці творіння, який зберігся у латинських і арабських версіях. За свідченням перського алхіміка ар-Разі, цей твір був відомий ще в період правління халіфа аль-Мамуна (813–833). Хоча традиція приписує текст Аполлонію Тіанському, жодне достовірне джерело не пов’язує його безпосередньо з алхімією.
Харран як осередок алхімічної думки
Історики припускають, що арабська алхімія виникла не на основі єгипетських традицій, а з західноазійської школи, зокрема з міста Харран у Сирії. Це місто стало важливим центром збереження елліністичної науки. Його роль у розвитку алхімії могла бути ключовою, зокрема в передачі знань про дистиляцію. Імена Марії Єврейки та Агатодаймона, пов’язані з дистиляційною технікою, також асоціюються з харранською традицією, що, ймовірно, згодом вплинула на олександрійську школу і твори Зосими Панополіського.
Ар-Разі та Джабір ібн Хаян: алхімія як експериментальна наука
Найбільш авторитетними представниками арабської алхімії вважають ар-Разі (бл. 850–923) та Джабіра ібн Хаяна. Перший був практикуючим лікарем і теоретиком, який жив і працював у Багдаді. Джабір, імовірно, не був конкретною особою, а уособлював групу авторів, що писали під спільним іменем після зростання релігійного тиску на наукову думку.
Ар-Разі створив класифікацію речовин, що використовувалися в алхімії. Він поділив їх на метали, камені, купороси, солі, бури й «духи» леткі речовини, до яких зараховував ртуть, сірку, аурипігмент, реальгар та аміак. Цей поділ відображав намагання систематизувати речовини за властивостями та способом взаємодії у процесах трансмутації.
У творах ар-Разі й Джабіра описуються спроби добути золото за допомогою еліксиру, що мав каталізувати перетворення металів. Вони також розробляли методи приготування «міцних вод» — агресивних розчинів, які стали попередниками мінеральних кислот. Попри це, слідів відкриття кислот у класичному розумінні в арабських текстах не виявлено. Їхні «міцні води» були сольовими розчинами з корозійними властивостями.
Арабська алхімія і фармакологія
На відміну від європейської алхімії, що з часом перетворилася на містичну доктрину, арабська залишалася експериментальною та практично орієнтованою. Вона не стала основою для окремої релігійної системи й не була пов’язана з медичною практикою безпосередньо. Проте саме арабська алхімія започаткувала новий напрям у фармакології, орієнтований на мінеральні засоби.
Арабські лікарі поступово відходили від використання виключно рослинних ліків, надаючи перевагу мінералам, сполукам металів і неорганічним препаратам. Ця фармакопея, хоча й не була алхімічною в повному розумінні, за своїм хімічним складом була споріднена з ідеєю еліксиру.
Розробки арабських алхіміків проникли до Європи завдяки перекладачам. Важливу роль у цьому процесі відіграв Костянтин Африканський — мусульманин, який здобув освіту в Багдаді, а згодом прийняв християнство та оселився в Монте-Кассіно. У XI столітті він переніс знання з арабського світу до латинського Заходу. Переклад арабських алхімічних трактатів латинською в XII столітті став переломним етапом для формування європейської хімічної традиції.
Іван Гудзенко
