Попри свою богословську вагу, походження цього вчення не є абсолютно чітким. Новозавітні джерела, на які спираються різні конфесії, мають відкритий характер, що допускає розмаїття інтерпретацій. Одним із головних текстів на користь апостольського наступництва є слова з Євангелія від Матвія (28:19–20), де Ісус доручає своїм учням іти до всіх народів, хрестити їх і навчати, обіцяючи свою присутність до кінця віку. Прихильники доктрини вважають, що це свідчить про встановлення постійного служіння, яке потребує передачі влади. Вони також посилаються на історичні свідчення — зокрема, на перше послання святого Климента Римського (бл. 95 р. н.е.), в якому висловлюється думка, що єпископи — це наступники апостолів, які повинні керувати громадою з тією ж повнотою повноважень.
Апостольська спадкоємність і Петрова доктрина
У римо-католицькому богослов’ї апостольське наступництво набуло особливого розвитку через вчення про верховенство святого Петра. Вважається, що Ісус Христос прямо призначив Петра «каменем» Церкви, на якому буде збудована спільнота віруючих (Матвія 16:18–19), надавши йому ключі від Царства Небесного. Цей символічний акт тлумачиться як встановлення Петра головою апостольського кола та першим єпископом Риму — Папою. Його наступники вважаються легітимними носіями апостольської влади, що передається шляхом безперервного рукоположення. Таким чином, римський папа, з погляду католицької еклезіології, займає унікальну позицію в церковній ієрархії як намісник Христа на землі.
Це тлумачення стало основою петровської теорії, яка значною мірою вплинула на структуру влади в Католицькій Церкві. Після розколу 1054 року православні церкви відмовились визнавати папське верховенство, але зберегли вчення про апостольське наступництво як обов’язкову умову дійсного священства. У свою чергу, старокатолицькі та англіканські традиції також визнають безперервність єпископату, хоча й мають відмінні уявлення про його богословське значення та взаємовизнання священства з іншими конфесіями.
Різноманітність тлумачень у християнських конфесіях
У той час як історичні церкви розглядають апостольське наступництво як необхідну передумову дійсного церковного служіння, багато протестантських течій заперечують цю вимогу. Вони стверджують, що Новий Завіт не містить жорстко фіксованої моделі церковного управління. У ранній християнській громаді існувало кілька типів служителів, зокрема пресвітери, діакони, єпископи, але їхні ролі були гнучкими і не обов’язково прив’язаними до апостольської легітимації.
Багато реформаторських спільнот вважають, що справжнє наступництво має не зовнішній обрядовий, а внутрішній, духовно-доктринальний характер. Іншими словами, істинна спадкоємність полягає у вірності євангельській істині, а не у фізичному ланцюжку рукоположень. Так, у лютеранських, реформатських та баптистських громадах визнається лише «successio doctrinae» — спадкоємність віроcповідання, а не «successio personarum» — спадкоємність осіб.
Ці богословські розбіжності мають і практичне значення. Наприклад, Католицька Церква не визнає англіканське священство дійсним, оскільки вважає, що в історичному моменті перервався ланцюг апостольського наступництва. Проте, східно-православні церкви визнають католицьке та деякі інші єпископські служіння легітимними, виходячи з збереження рукоположень, що походять від апостолів.
Таким чином, апостольське наступництво — не лише історична чи ритуальна категорія, а й концепт, що визначає ідентичність церковної спільноти, її легітимність і розуміння авторитету. Це поняття продовжує бути предметом активних богословських дискусій, особливо в контексті екуменічного діалогу, де намагаються знайти спільну мову між церквами з різними еклезіологічними традиціями.
Іван Гудзенко
