Єврейські апокаліпсиси
Перші апокаліптичні тексти виникли в юдаїзмі у період з 200 до 165 року до н. е., коли елліністичне панування в Палестині та повстання Маккавеїв зумовили глибокий песимізм і очікування радикальних змін. Найважливішим твором цього часу стала Книга Даниїла (розділи 7–12), що містить серію видінь про історичних переслідувачів єврейського народу, кульмінацією яких постає образ Антіоха IV Епіфана. Даниїл описує знищення тирана «Старим днями» та прихід «Сина Людського», який отримує вічне панування.
Окрім канонічних книг, значний вплив мали апокрифічні твори: Перша книга Еноха, Четверта книга Ездри, Друга та Третя книги Баруха. Вони збереглися переважно в перекладах християнських спільнот, оскільки після поразки юдейських повстань проти Риму (приблизно після 135 року н. е.) рабинська традиція відмовилася від апокаліптики, зосередившись на Талмуді та правових аспектах П’ятикнижжя. Проте саме ці тексти пізніше стали основою для християнських інтерпретацій.
Християнська апокаліптика
Раннє християнство було глибоко апокаліптичним, зосередженим на очікуванні Другого пришестя Христа та Страшного суду. Євангелія містять численні алюзії на Книгу Даниїла, а так званий Малий апокаліпсис (Євангеліє від Матвія 24–25, паралелі в Марка 13 та Луки 21) передвіщає колективні страждання перед кінцем світу. У посланнях апостола Павла також можна знайти апокаліптичні мотиви.
Кульмінацією християнської апокаліптичної традиції стала Книга Одкровення Івана Богослова, написана близько 95 року н. е. Її автор описує видіння про боротьбу сил зла й добра, переслідування вірних, суд і остаточне спасіння. Образи книги — від «жінки, одягненої в сонце» до «звірів з безодні» — стали ключовими символами апокаліптичного мислення в культурі.
У період з II по IV століття з’явилася низка інших християнських апокаліпсисів — Апокаліпсис Петра, Апокаліпсис Павла, Вознесіння Ісаї, Заповіт Авраама. Вони наслідували форму видінь, але акцентували радше на особистому спасінні, ніж на глобальній долі світу. Цей зсув підкріпила теологія Августина, який визнавав суд, але наполягав, що час кінця історії невідомий.
Середньовічні продовження традиції
Хоча офіційна Церква уникала жорсткого апокаліптизму, у середньовіччі він зберігався в різних формах. Прикладом є Одкровення Псевдо-Мефодія (VII ст.) та Видіння брата Івана (XIII ст.). Також поширювалися псевдопророцтва, які передбачали кризи й божественне втручання. Апокаліптичні образи були важливим елементом християнського світогляду аж до пізнього середньовіччя.
Новий час і сучасність
Після середньовіччя апокаліптична література як окремий жанр зникла, однак її мотиви залишилися в культурі. У ХХ столітті вони відродилися в літературі й кінематографі: повість Кетрін Енн Портер «Блідий кінь, блідий вершник» (1939), роман Натанаеля Веста «День сарани» (1939), фільми Інгмара Бергмана «Сьома печатка» (1957) та Федеріко Фелліні «Солодке життя» (1959).
Особливе поширення апокаліптичні настрої отримали у протестантських колах США. Проповіді Біллі Грема, Джеррі Фолвелла, а також бестселер Гела Ліндсі «Пізня велика планета Земля» (1970) сформували популярне уявлення про близький кінець світу.
Феноменальною популярністю користується серія романів «Залишені позаду» Тіма ЛаХея та Джеррі Дженкінса, перший том якої вийшов у 1995 році. Книги, що зображують апокаліптичні події в жорстких тонах, розійшлися накладом понад 65 мільйонів примірників і дали початок численним адаптаціям — від фільмів до комп’ютерних ігор.
Іван Гудзенко
