Термін «антиклерикалізм» почав набувати особливого значення в європейському контексті ще у XII–XIII століттях, однак у своєму сучасному значенні він тісно пов’язаний із подіями Французької революції кінця XVIII століття, яка спричинила глибокі зміни в структурі взаємин між церквою та державою.
Французький антиклерикалізм: розвиток і кульмінація
Франція стала епіцентром формування й утвердження антиклерикальних тенденцій у Європі. У XVIII столітті такі мислителі, як Вольтер і автори Енциклопедії, відкрито виступали проти церковної цензури, закритості духовної освіти та союзу церкви з монархією. Кульмінаційним моментом стала Французька революція, під час якої католицька церква втратила більшість своїх привілеїв, а її майно було конфісковано на користь держави.
У 1801 році Наполеон Бонапарт підписав конкордат з Ватиканом, який формально зновив роль церкви як державної інституції, але підконтрольної французькій владі. Така модель співіснування тривала до кінця XIX століття.
У період Третьої республіки (від 1871 року) антиклерикалізм набув нового розмаху. Політична боротьба точилася між клерикальними роялістами та республіканцями, що виступали за секуляризацію суспільства. Один з лідерів республіканців, Леон Гамбетта, сформулював відомий девіз: «Клерикалізм — ось ворог». У результаті було ухвалено низку антиклерикальних законів, зокрема про заборону єзуїтських орденів (1880), обов’язкову світську освіту (1881–1882), цивільний шлюб та можливість розлучення.
У 1890-х роках політична криза, спричинена справою Дрейфуса, сприяла створенню єдиного антиклерикального республіканського блоку. Парламент ухвалив Закон про асоціації (1901), який обмежив діяльність релігійних орденів, а Закон про відокремлення церкви від держави (1905) офіційно закріпив секулярний характер французької республіки.
Антиклерикалізм в Італії
В Італії антиклерикалізм тісно поєднувався з націоналістичними й ліберальними прагненнями до об’єднання держави. Папа Пій IX активно протидіяв руху за єдність Італії, оскільки це означало втрату світської влади над Папською областю. У відповідь, політичний діяч Камілло Кавур ініціював серію законодавчих реформ у П’ємонті, спрямованих на обмеження церковного впливу: скасування юрисдикції канонічних судів, заборону чернечих орденів, секуляризацію шкільництва й церковної власності.
Гасло Кавура «вільна церква у вільній державі» відображало ідею гармонійного співіснування духовної і політичної влади без домінування церкви над державою. Проте, фактично, ці реформи мали антиклерикальний характер і сприяли утвердженню світської італійської держави.
Антиклерикалізм як вияв культурної секуляризації
Антиклерикалізм у різних європейських країнах був складовою процесу секуляризації переходу від традиційного релігійного світогляду до раціоналістичного, науково обґрунтованого мислення. Його рушійними силами були просвітники, політичні реформатори, громадські діячі та інтелектуали, що бачили у надмірному впливі церкви перешкоду на шляху до свободи, демократії та соціального прогресу.
Водночас, антиклерикалізм не обов’язково означав ворожість до релігії як такої. У багатьох випадках ідеться про спробу розмежування сфер впливу: церква повинна зосередитися на духовних питаннях, тоді як державна влада на правовому та соціальному управлінні. Відокремлення церкви від держави, запроваджене у Франції, стало зразком для багатьох інших країн, що прагнули побудови світських демократичних інституцій.
Іван Гудзенко
