Важливою складовою вчення Алкмеона була концепція ізономії — рівноваги між протилежними началами, які визначають стан людського організму. Він виходив із піфагорійського уявлення про космічну гармонію як баланс суперечливих сил і переносив цей принцип на фізіологічні процеси. Алкмеон вважав, що здоров’я можливе тоді, коли протилежності перебувають у врівноваженому співвідношенні: сухе та вологе, тепле та холодне, солодке та гірке. Порушення цієї рівноваги, на його думку, призводить до захворювань.
Такий підхід став передумовою для формування медичної теорії, що її розвивали лікарі Гіппократового кола у V–IV століттях до н. е. Гіппократівська школа не лише сприйняла сам принцип рівноваги, а й інтегрувала його у власну систему діагностики та терапії. Алкмеон, таким чином, визначив інтелектуальну рамку, у межах якої здійснювався перехід від натурфілософії до професійної медицини.
Алкмеон посів місце серед тих небагатьох дослідників архаїчної Греції, чия діяльність заклала підвалини систематичного природничого знання. Його сміливе використання анатомічного аналізу, оригінальні філософські концепції та увага до емпіричного підтвердження міркувань стали визначальними для розвитку медичної думки. Фактично він здійснив перехід від спостереження до експерименту, що вирізняє його серед інших представників ранньої грецької науки.
Його вчення про мозок як центр мислення стало важливим кроком у становленні нейрофізіологічних уявлень. Концепція ізономії відкрила шлях до концептуалізації здоров’я як динамічної рівноваги, що стало основою для медичних теорій наступних століть. Хоча від його праць збереглося дуже мало, вплив його ідей відчутний у класичній медичній традиції та ранній філософії природознавства.
Іван Гудзенко
