Дана назва бере свій початок від імені півострова, який назвали африканці «країною вандалів» (біляд аль-вандалус). Разом з барберами араби розбивають вестготів, підпорядковують півострів, крім гірських районів із створеними християнськими державами: Арагон, Кастілія, Леон, Наварра.
Усе шестимільйонне населення, куди входили ібери, лузітани, кельти вітали арабський прихід. Основним центром Аль-Андалусу як арабської провінції стає місто Дамаск. У 740-741 році в Магрібі почався берберський бунт, який плинув на Аль-Андалусію. Влада перейшла до рук Абдаррахмана ад-Дахіля як майбутнього кордовського емірата, відокремленого від Багдадського халіфату.
Племена берберів, арабів, християн виявили непокірність центральній владі. Найбільш небезпечніший з усіх залишався рух Хафсуни (нащадок ісламованого вестготського аристократизму, що намагався прийняти християнство). На південно-східній частині хафсуні створюється Аль-Андалуське королівство християн (проіснувало з 880 по 928 рік нашої ери).
Розпочався так званий рух «християнського мучеництва» як успіх процесів ісламізації та арабізації, і вже до Х століття перевага за чисельністю арабів була над християнами. Смути були покінчені халіфом Абдаррахманом ан-Насіром, Андалус досягає неабиякого розквіту в економіці, культурі, політиці, а Кордова – перетворюється на багате, красиве і населене місто Європи. У перші десятиліття Аль-Андалус, зі своїми завоюваннями, ісламізацією та арабізацією набирає швидких темпів розвитку.
Після прийняття ісламу місцеві феодали перетворюються в повноправних мусульманських аристократів. Процес ісламізації торгівців з ремісниками означав звільнення від джізьї (податку), особисту свободу рабів. Становище селян покращувалося. Євреї стали привілейованою спільнотою і отримала право займати вищу адміністративну посаду.
Завойовники усіляко намагалися не піддатися асиміляції з корінним населенням, зберігати племінну структуру, племінний патріотизм (асбійю) та етнічну солідарність. Шлюби, які укладалися між арабами та жінками дали початок поколінню зі змішаними походженнями: романським і вестготським. Родичі тих самих жінок не тільки здійснювали прийняття ісламу, а найчастіше були клієнтами того чи іншого арабського племені (мауля). Ними сприймалася мова, культура, генеалогія, арабська міфологія.
Нащадки мусалімів вже вважалися народженими мусульманами (мувалліди). Поступово така різниця стиралася. Аль-Андалус почав характеризуватися плюралізацією соціокультурної та етноцивілізаційної форми. Багаточисельними вихідцями з європейських та середземноморських країн, які сюди потрапляли, підтримувалася віротерпимість та етноконфесіональна багатомантність.
У 1009 році розпочинається політичний занепад Аль-Андалуса, роздробленість на незалежні емірати, між якими спостерігалася конкуренція та війна. У 1031 -1091 році настає період так званих «удільних королів» (мулю кат таваіф). А з падінням Андалуса почався тиск Реконкісти.
Еміри Андалуса звертаються за допомогою до магрібського еміра Юсуфа ібн Ташфіна, захоплює володіння «удільних королів», приєднуючи до держави. Аль-Андалус втрачає незалежність. Під арабською владою перебуває невеликий за розміром Гранадський емірат.
У 1479 році внаслідок злиття Арагона з Кастілією утворюється єдина Іспанія, вирішують долю міста Гранади. У 1492 році останнім еміром Гранада передається католикам Ізабеллі Кастільській та Ферано Арагонському. Таким чином Аль-Андалус як держава припиняє існування.
Відбувається безпосередній вплив андалуських арабів на побут культури європейського Середземномор’я (нарахування 4000 слів іспанською, португальською мовою, нариси подібності матеріальних культур, зодчество, господарська та військова техніка, характери та звичаї, літературні традиції Аль-Андалус та сусідні країни).
Глибокий слід залишається Андалуса можна помітити Магрібі та країнах, з якими пов’язана вісімдесятирічна історія. А тому культурна спадщина Аль-Андалуса – невід’ємна та важлива частина національної духовної скарбниці країн Магрібу.
Пегас
