Хасиды стали створювати єшиви і більш поглиблено займатися вивченням Закону, а їх противники — тепер більшою мірою — привносили в своє служіння Всевишньому теплоту почуттів. Боротьба між хасидами та їх противниками поступово затихала, але і сьогодні ще чутні часом відгомони того спору, який роздирав колись єврейські громади Східної Європи.
Для цього не менш важливими, з точки зору проблеми, що розглядається, є також ті зміни, які відбулися до того часу в єврейському суспільстві Східної Європи. У ІІ половині ХVІІ ст., у даному регіоні широко поширилося вчення послідовників Шабтая Цві, який проголосив себе Месією.
Усю сукупність сабатианських ідей, незалежно від часу їх виникнення і способів вираження, можна звести до двох основоположних концепцій.
- Концепція «істинного Бога Ізраїлю». Погляди, сформульовані в рамках цієї концепції, протиставляють один одному різні модуси Божественного. Сабатай Цві, беручи за основу вчення Зохара про сфірот, стверджував, що Богом Ізраїлю і Творцем, який здійснює провиденційне управління світом, є не ейн-соф (нескінченне), а сфіра тіф’ерет (пишність, краса Бога). У Кардозо, що розвиває цю ідею, аспект ейн-соф названий «Богом філософів», а служіння цьому Богу — важкою і шкідливою помилкою. До цих поглядів примикає сприйняте Натаном з Гази вчення луриянської кабали про цимцуму (самоприменшенні эйн-соф перед творінням), що постулювало дуалізм усередині ейн-соф. Останнім вираженням цієї гностичної теології була теорія Франка про три рівні Божественного.
- Концепція ролі Месії у виправленні світів (тікун). Найбільш детально ця концепція розроблена у Натана з Гази. Натан, інтерполюючи ідеї луриянської кабали, відводив Месії особливе місце у процесі звільнення «іскр святості» з-під влади кліпот (деструктивних сил всесвіту). Згідно з його вченням, місія Ізраїлю у процесі тікун вичерпується з настанням месіанської епохи, і виправлення світів починає здійснювати душа Месії, що сходить за іскрами святості в такі глибини клипот, з якими інші душі Ізраїлю не можуть увійти у продуктивне стикання. Для виконання свого завдання душа Месії набуває контурів тих кліпот, виправленням яких вона займається. Цим пояснюються парадокси месіянської епохи, зокрема ті, позитивні по суті, дії Месії, які сприймаються як порушення заповідей Тори. У цих умовах здійснюється принцип, що «порушення наказів Тори — це виконання їх».
Якщо перша концепція мала переважно теоретичний характер, і її антиномізм виявлявся себя майже виключно в рамках абстрактної теології, то друга концепція справила визначальний вплив на формування сабатианства як религійного та соціального явища. В усіх своїх проявах, від найпоміркованіщого, тісно повязаного з ортодоксальним розумінням іудаїзму, до найрадикальнішого, що практично сповідувало парадокси та антиномії своїх теоретиків, сабатианство перш за все демонструвало своє ставлення до ролі Мессії — байдуже, чи то був Сабатай Цві, Барухія чи Франк або ще тільки очікуваний Месія. Концепція ролі Месії могла зазнавати певних модификацій, і функція тікун, здійснювана у глибинах кліпот, могла покладатися не на одного Месію, а на обраних душ (у дьонме та у франкістів), проте сам характер інтерпретації месіанської проблематики залишався незмінним. Висловлення подібних ідей викривало автора як адепта сабатианства.
Сабатианські ідеї стали джерелом могутнього соціального імпульсу, який струсонув єврейський світ, що давно відвик активно висловлювати свої сподівання, та орієнтували євреїв на реальне здійснення своїх надій. Проте відступництво Сабатая Цві викликало вибух обурення у всьому єврейському світі. Гірке відчуття незадоволеності, викликане нездійсненими надіями, призвело до того, що ім’я лжемесії стало ненависне широким масам єврейського народу. Ідеологія сабатианства істотно вплинула на подальший розвиток єврейської містики, зокрема на ідеї хасидизму. Запеклий характер боротьби мітнагдім(ортодокси) проти хасидизму неабиякою мірою пояснюється підозрою, що хасидизм — це продовження сабатианства. У секуляризованому вигляді діяльна сила сабатианських ідей продовжила своє існування в деяких ідеях Хаскали, особливо сіонізму. Сабатианство стало предметом численних наукових досліджень, серед яких особливо помітні праці Г. Шолема.
Дослідники хасидизму розходяться в оцінці його соціального значення. С. Дубнов бачив в хасидизмі прояв боротьби безпосереднього почуття, що тішить віру, потребу в якому відчували єврейські маси, проти сухого, формалістичного раввінізму. Б. Дінур вбачав соціальні причини виникнення хасидизму в існуванні групи вчених-талмудистів, які не могли знайти собі гідного місця в громаді і мимоволі перетворювалися на мандрівних проповідників. Інші історики оскаржують ці думки, відзначаючи, що соціальні джерела хасидизму важко визначити; крім того, вони вказують на активну участь в хасидському русі представників різних верств єврейського суспільства (до речі, Агнон вважав сабатіанство реакцією на Хмельниччину, а хасидизм — на Коліївщину).
Сьогодні вже мало хто знає, що дорадянський Кременчук грав у житті євреїв України одну з головних ролей. Але саме його вважали центром єврейської духовності і саме його шанобливо називали Єрусалимом України. У Кременчуці проживали видатні рабини, постійно діяли дві синагоги і десятки будинків вчення, декілька мікве і єшив.
У Кременчуці, література хасидизму продовжувала шлях, прокладений попередниками. Крім того, виникали нові літературні жанри і відроджувалися старі, поширені до хасидизму. З’явилася повчальна хасидська література, представлена ??іноді у вигляді коментарів на Приповістей Соломонових книгу або на талмудичний трактат Авот і т. п. Створювалися тлумачення на Зохар і книги Біблії, писалися теософські праці кабалістичного характеру, складалися збірники висловлювань отців хасидизму, розсилалися послання, яким в хасидизмі було надано особливий статус.
Спочатку послання були покликані підтримувати зв’язок між хасидами і цаддікамі, переселившимися в Ерец-Ісраель. Згодом, на етапі широкого розповсюдження хасидизму, послання стали звичайним явищем і в діаспорі. В них викладалися повчання цаддіка своїм хасидам, практичні рекомендації, роздуми про Тору і сенс заповідей, нетривіальні тлумачення Святого Письма. З’явилася Галахічна література хасидизму, створювалися книги рідкісних жанрів, такі, наприклад, як «Мегіллат старимо» («Таємний сувій»), твори раббі Іцхака Айзік з Комарно — наслідування книзі видінь раббі Хаїма Вітала.
Специфічне місце займають хасидські оповідання: оповідання про життя цаддіков, притчі, казки. «ШІВх ха-Бешт» («Славослів’я Бешту») — книга, яка багато в чому визначила характер хасидського фольклору і зробила істотний вплив на сакральний побут хасидів. «Сіппурей ма’асійот» («Казки») раббі Нахмана з Брацлава — це зібрання глибоких філософських притч з містичною підосновою, стилізованих під народні казки.
Дослідник хасидизму Туров пише: «,…Тема отношений между еврейскими и христианскими мистическими движениями Восточной Европы является чрезвычайно важной и перспективной,но исследовать ее должны только те люди,которые хорошо разбираются не только в еврейской,но также в русской,украинской и польской культурах» (Игорь Туров.Ранний хасидизм.История,Вероучение,Контакты со славянским окружением.-К.ДУХ і ЛІТЕРА,2003.с.166).
Дослідники хасидизму розходяться в оцінці його соціального значення. С. Дубнов бачив в хасидизмі прояв боротьби безпосереднього почуття, що тішить віру, потребу в якому відчували єврейські маси, проти сухого, формалістичного раввінізму. Б. Дінур вбачав соціальні причини виникнення хасидизму в існуванні групи вчених-талмудистів, які не могли знайти собі гідного місця в громаді і мимоволі перетворювалися на мандрівних проповідників. Інші історики оскаржують ці думки, відзначаючи, що соціальні джерела хасидизму важко визначити; крім того, вони вказують на активну участь в хасидському русі представників різних верств єврейського суспільства (до речі, Агнон вважав сабатіанство реакцією на Хмельниччину, а хасидизм — на Коліївщину).
Євреї залишили глибокий слід в історії України. Вони створили особливу культуру – культуру українських євреїв, вихідців з України. Тож курс історії України неможливо уявити без паралельних глав, присвячених розвитку єврейської культури та єврейського етносу – поряд з українським, польським, кримсько-татарським. А якщо ще й врахувати, що єврейські містики мали величезний вплив на формування української філософської школи, зокрема на світогляд Григорія Сковороди, то стає зрозуміло, що наші народи ближче, ніж нам може здаватися. Наші переплетіння по ходу історії були настільки сильними, що сьогодні не можна штучно розривати ціле і говорити: це– еврейська історія, а це – українська.
Д-р Анатолій Мучник
