Глобальні виклики

Жодну проблему не можна вирішити на тому ж рівні, на якому

У попередньому розділі ми вже згадували про концепцію «виклик-відповідь» стосовно локальних цивілізацій. Але в нашу епоху глобалізації виклики теж стали глобальними. Вони загрожують існуванню вже не окремих людських суспільств, а людства в цілому. Ці виклики отримали назву глобальних проблем.  І, можливо, найгострішою з них є проблема війни та миру. З нею людство має справу, вочевидь, з найдавніших часів. Що ж є причиною війн? Перше їх джерело криється в самій людській природі, і це почуття агресії. Щодо його витоків існує дві основні гіпотези.

Першу з них умовно можна назвати еволюційною: без агресії неможливо вижити у жорстокій міжвидовій та внутрішньовидовій боротьбі за існування, а найяскравішим проявом внутрішньовидової боротьби людей якраз і є війна. Друга ж є релігійною. Наприклад, згідно християнському вченню, в якому гнів вважається одним із смертних гріхів, першопричиною агресії вважається гріхопадіння першолюдей Адама і Єви (згадаймо у зв’язку з цим сина Адама Каїна, який за біблійною історією через заздрість вбив свого брата Авеля!). Яка з цих двох версій є ближчою до істини?Визначити це практично неможливо (можливо, якесь розумне зерно є в обох з них). Відзначимо також, що на перший погляд війна є абсурдною і протиприродною: дійсно, ніхто з нас не хоче вмирати та й вбивство іншої людини вимагає як мінімум подолання дуже серйозного психологічного бар’єру. Але все тут насправді закономірніше, ніж може здатися. Справді, накопичення взаємної агресії – річ звичайна і в міжособистісних стосунках. І вилитися воно здатне в три можливі варіанти: відкритий конфлікт (вибух агресії), розрив стосунків та оздоровлення агресії, тобто, її перетворення та відведення у безпечне русло. Далі, на відміну від міжособистісних суперечок, конфлікти міжнародні та соціальні (між певними групами одного народу) не можуть нівелюватися через розрив стосунків, інакше кажучи, взаємну ізоляцію. Оскільки ж оздоровлення агресії (особливо масової) на практиці дуже важко реалізувати, залишається варіант відкритого конфлікту, а це і є війна.

Іншим важливим фактором, який впливає на масштаб та характер війн, є технологічний прогрес. Насамперед, йдеться про розвиток та вдосконалення зброї. Для свого часу колосальними військово-технологічними проривами стали винайдення луку і стріл, а пізніше – заліза (залізні мечі, наконечники списів та стріл, обладунки значно міцніші, а значить ефективніші, ніж бронзові чи мідні). Потім (у 14-15 століттях) були винайдені порох та вогнепальна зброя. А в кривавому 20 сторіччі – танки, бойові літаки, нарешті зброя масового знищення – ядерна, хімічна та бактеріологічна. Цікаво, що війни нерідко сприяли й розвитку «мирних» технологій. Наприклад, саме під час Другої світової війни було винайдено магнітофон, закладено основи кібернетики та ракетної техніки.

На характер війн завжди впливали не лише технологічні, а й соціальні фактори. Приміром, у первісні часи та в давнину війни були, так би мовити, загальнонародною справою. Тобто, воювали всі чоловіки (у суспільствах рабовласницького типу – вільні чоловіки), а іноді й жінки. Правда, уже в античні часи встигла намітитися й протилежна тенденція. Наприклад, якщо в ранній Римській республіці та імперії основу армії складали солдати з колишніх селян, то пізніше, по мірі поступового розорення вільного селянства, провідне місце посіли різношерсті найманці, що погано вплинуло на боєздатність римського війська. Не менш давнє походження має й бачення війни як справи окремої спеціалізованої касти (приміром, варни кшатріїв у Давній Індії). Особливо розповсюдився такий підхід у часи Середньовіччя: згадати хоча б західноєвропейських лицарів, польських шляхтичів або японських самураїв! При цьому важливо, що ці привілейовані військові стани монополізували не лише військову службу, а й на цій підставі право на владу. Потім, у Новий та новітній час, в різні періоди та в різних країнах до армій призивали рекрутів переважно з числа селян, встановлювали загальний військовий обов’язок, а нині все більшого поширення набувають професійні армії. Втім, і з цього правила трапляються винятки. Наприклад, в Ізраїлі обов’язковий військовий призов встановлений не лише для юнаків, а й для дівчат: спричинено це, звісно, складним геополітичним становищем єврейської держави.

З плином часу змінювалося і ставлення до війни. В давнину переважали героїзація та оспівування війни. Для прикладу можна згадати хоча б гомерівську «Іліаду», індійську «Махабхарату» чи скандинавські саги. В той же час здавна існували й ненасильницькі, миролюбні, можна навіть сказати, пацифістські вчення (раннє християнство, буддизм, даосизм). Протягом тривалого часу тенденція до виправдання й навіть звеличення війни була сильнішою. Але із зростанням руйнівної сили зброї цей мілітаризм почав слабшати: погодьтеся, романтизувати Першу та Другу світову війни було б щонайменше дивно. Тим більше це стосується гіпотетичної ядерної війни, в якій переможців уже точно бути не може!

У зв’язку з цим зараз про мир між народами та роззброєння говорять буквально всі. Між тим, на ділі ця блага справа часто гальмується і, більш того, ядерна та інша зброя масового знищення поступово розповзається по світу. Мабуть, ключовою причиною такого стану речей є взаємні страх та недовіра. Так чи можливий взагалі омріяний мир у всьому світі? Цікаву думку з цього приводу висловив сучасний американський мислитель Френсіс Фукуяма.  На його погляд, стабільний мир не тільки можливий, а й неминучий між суспільствами з ліберально-демократичним устроєм. У свою чергу ліберально-демократичний лад за Фукуямою характеризується такими ознаками: 1) забезпечення прав та свобод особистості, у тому числі, економічних та майнових (а це, крім іншого, означає недоторканість приватної власності та мінімальне регулювання державою ринкових механізмів); 2) виборна демократична влада і контроль над нею з боку громадянського суспільства та політичної опозиції; 3) розділення влад на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову. В такому суспільстві ймовірність захоплення влади параноїдальними диктаторами-завойовниками мінімізована. Саме тому, приміром, Канада, маючи довжелезний кордон зі Сполученими Штатами Америки і незрівнянно менший за їхній військовий потенціал, аніскільки не боїться американців. Не менш яскравим у цьому плані є приклад Європейського Союзу, в якому мирно співіснують Німеччина, Велика Британія, Франція, Іспанія та інші країни, котрі раніше століттями між собою ворогували. Річ у тім, що ліберальним демократам (не плутати з партією Володимира Жириновського!) незрівнянно вигідніше торгувати між собою, ніж воювати. Однак при цьому зберігаються можливості для війн між демократичними та недемократичними суспільствами, не кажучи вже про конфлікти між самими авторитарними й диктаторськими режимами. Здавалося б, рецепт вічного миру, про який колись так мріяв Іммануїл Кант, простий, але, на жаль, далеко не всі народи можуть або хочуть іти демократичним шляхом…

Не менш гострою є нині екологічна проблема. Її витоки теж дуже давні. І якщо війну можна розглядати як форму внутрішньовидової боротьби за існування, то екологічна криза є вже проявом боротьби міжвидової. Іншими словами це можна назвати відвічним протистоянням людини та природи. Побутує думка, що співіснування первісної людини та дикої природи було такою собі ідилією. Можливо, в цьому і є доля правди, але навряд чи велика. Дійсно, наші первісні предки мусили постійно відстоювати власне право на життя в боротьбі з хижаками, голодом та холодом. Саме тому вони споконвіку йшли шляхом, по-перше, ізоляції від природи, по-друге, її експлуатації. Ізоляцією в даному випадку ми називаємо створення таких штучних пристосувань, як одяг та житло. Експлуатацією – використання для власних потреб природних матеріалів та живих істот (сюди можна віднести всі види господарчої діяльності людини, починаючи від мисливства та збиральництва).  З часом сутність відносин людини з природою особливо не змінювалася, змінювалися лише їхні масштаби. Навіть на низькому технологічному рівні наслідки експлуатації довкілля іноді були руйнівними. Згадати хоча б зникнення мамутів та інших великих тварин наприкінці льодовикового періоду, в якому звинувачують (і вочевидь небезпідставно!) первісних людей, або масові вбивства тварин під час гладіаторських боїв давньоримської епохи (втім, тоді і людей особливо не жаліли!). Втім, з часом і в зв’язку з технологічним прогресом руйнівний вплив людини на природу зростав. Сучасна промисловість, а також механізоване й хімізоване сільське господарство, не те що завдають біосфері шкоди, а й ставлять під питання саме її існування. Причому на місці лісів та інших природних ландшафтів виникають не лише нові заводи і поля, а й звалища! Про небезпечність такої тенденції годі й говорити: ще славнозвісний творець вчення про біосферу Володимир Вернадський стверджував, що жоден вид живих істот не може жити серед власних відходів. Свого часу (на початку 1970-х років) вибухоподібний ефект в інтелектуальному середовищі спричинила доповідь «Межі зростання» американських вчених на чолі з Деннісом Медоузом.  В ній на підставі комп’ютерних розрахунків був зроблений шокуючий прогноз: якщо людство йтиме тим же шляхом, яким ішло досі, у першій половині 21 століття на нього може чекати загибель від глобальної екологічної катастрофи. «Тим же шляхом» у даному випадку означає – безконтрольне зростання кількості населення та його потреб (психологія споживацтва) та ігнорування питань захисту довкілля.

Чи справдиться це трагічне передбачення? Поки що це питання залишається відкритим. Однією з далеких від вирішення проблем є те, що об’єктивно оцінити нинішній стан земної біосфери сучасна наука, схоже, не в змозі. Яскравий приклад тому – дискусія щодо глобального потепління. Власне, сам факт потепління як такого визнають усі, а от щодо його можливих причин думки розходяться. Значна частина вчених вважає ці причини антропогенними і пов’язаними, передусім, із збільшенням викидів в атмосферу вуглекислого газу (так званий парниковий ефект). На думку ж інших, нинішнє потепління спричинене природними коливаннями клімату. Можливе, звичайно, й поєднання цих двох тенденцій. Ще кілька років тому було зроблене передбачення, що арктичні льоди влітку повністю розтануть. Однак минулого 2013 року їх площа несподівано різко зросла, і тепер деякі науковці навіть говорять про цілі десятиріччя глобального похолодання! Тож, спираючись більше на інтуїцію, ніж на незаперечні факти, висловимо здогадку: критична межа ще не перейдена. Але, схоже, людство продовжує до неї сповзати. Так, протягом останніх кількох десятиліть у світі активізувалися й навіть здобули певний політичний вплив «зелені» екологічні рухи. Вдалося досягти й певних успіхів по відродженню чистоти довкілля, насамперед, у розвинутих країнах. Зокрема вважається, що чистішими стали американські Великі озера, ріка Рейн тощо, значні угіддя відводяться під заповідники та національні парки. Проте всі ці досягнення стали можливими не лише завдяки очисним та безвідходним технологіям, а й через перенесення найшкідливіших брудних виробництв та все зростаючих куп відходів у малорозвинені країни третього світу. Таким чином, у світі в цілому екологічне становище й надалі залишається критичним – вирубаються ліси, забруднюються вода та повітря, плавучі «острови» відходів вкривають ділянки Світового океану, котрі можна порівняти за площею з цілими країнами.

То що ж робити? Досвід новітньої історії показує, що захисту довкілля неабияк сприяє демократія. Дійсно, певні успіхи в цій сфері, досягнуті у розвинутих країнах, стали можливими завдяки двом основним чинникам – активному громадському руху природоохоронного спрямування та можливості достукатися до демократичної виборної влади. Адже така влада навіть при певній корумпованості та пов’язаності з «грошовими мішками» все ж змушена прислухатися до думки своїх виборців. А от, наприклад, в авторитарному Радянському Союзі здійснювався справжній екоцид (термін, вжитий колись одним з радянських же міністрів епохи перебудови): згадати хоча б Чорнобиль або Арал! Та й чи варто цьому дивуватися, якщо у брежнєвському СРСР не було й натяку ані на громадянське суспільство, ані на реальну демократію?!

Втім, самої лише демократії для подолання екологічної кризи в глобальному масштабі явно недостатньо. Справа тут скоріше в людській психології. Це на словах легко говорити про екологічний імператив (збереження та відродження довкілля як вищу цінність). На ділі ж все часто впирається у споживацький тип свідомості. Маємо на увазі стан речей, коли суспільство нав’язує особистості престижність все зростаючого споживання матеріальних благ, у тому числі, через комерційну рекламу. Ясна річ, такий ажіотажний попит стимулює економічне зростання, заради якого можна пожертвувати практично чим завгодно, включаючи й природне середовище. При цьому плекання духовних цінностей опинилося на периферії державної політики й перетворилося на приватну справу кожної окремої людини. Слабко справляються з цим завданням і послаблені секуляризацією релігійні інститути. Між тим, в ідеалі все мало б бути навпаки. Суспільство повинно було б сприяти духовному та особистісному зростанню людей, потреби ж матеріальні обмежувалися до розумних меж – без розкошів на тлі злиднів та життя не по коштах. Визнаємо, сьогодні все це звучить доволі утопічно, але хіба ми маємо інші альтернативи?

З екологічною кризою тісно пов’язані проблеми демографії. В наш час їх можна порівняти з «медаллю», котра, як відомо, має дві сторони. У даному випадку йдеться про так званий демографічний вибух у країнах третього світу та демографічну кризу в розвинутих країнах. Обидва ці явища є доволі загрозливими і в той же час радикально різними.

Почнемо їх аналіз із демографічного вибуху. Людина вийшла із природи. А тому, подібно до багатьох видів тварин і рослин, одним з головних засобів її виживання як виду була висока народжуваність. Дійсно, лише так можна було протистояти високій смертності від хвороб, голоду, воєн тощо. Ситуація почала змінюватися приблизно на межі 19-20 століть, коли в ряді найбільш розвинутих на той момент країн внаслідок успіхів медицини та підвищення загального рівня життя вдалося суттєво знизити смертність, насамперед, дитячу. Цей нині вже призабутий період іноді називають «малим демографічним вибухом». Великий же демографічний вибух розпочався в середині 20 століття, коли зріс рівень медичного обслуговування в країнах третього світу. Саме тоді він став явищем глобального масштабу і, як це не дивно, глобальною ж проблемою. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що саме по собі зниження дитячої смертності є безперечним і великим благом. Але в тім-то й річ, що воно супроводжувалося збереженням високого рівня народжуваності, який освячувався релігійними та патріархальними традиціями! А звідси лавиноподібне зростання чисельності населення в багатьох країнах, яке в свою чергу спричинило хронічну бідність навіть при доволі швидкому економічному розвитку (яскравий приклад тому – сучасна Індія), наростання демографічного тиску на довкілля та ризику виникнення породжених скупченням людей недуг.  Правда, останнім часом темпи демографічного вибуху дещо сповільнилися. Серед причин цього – державна політика обмеження народжуваності (через жорсткі закони як у Китаї або вплив уряду на громадян через духовенство як в Єгипті та деяких інших арабських країнах). Також жителі країн третього світу поступово запозичають західні цінності та життєві стандарти, що також впливає на рівень народжуваності.

До речі, про Захід. Країни Європи (включаючи пострадянський простір), Північної Америки, Далекого Сходу (Японія, Південна Корея тощо) та деякі інші вразила інша хвороба, протилежна згаданому вище «вибуху», — демографічна криза. Суть її полягає в різкому зниженні народжуваності при стабільно низькій смертності. Причини її значно більш складні й багатопланові, ніж у демографічного вибуху. І, можливо, ключовою з них є урбанізація, тобто, масовий перехід недавніх селян до міського способу життя. Феномен урбанізації є глобальним і знову-таки багатоплановим. Серед його витоків – всюдисущий науково-технічний прогрес. Зокрема йдеться про механізацію сільського господарства, завдяки якій на селі вивільнилася маса робочих рук. Також міграції в міста сприяли та сприяють кращі умови життя в них (вище оплачувана та більш престижна робота, розвинута сфера дозвілля). Втім, нас зараз більше цікавлять не причини, а наслідки урбанізації, тим більше, що вони виявилися напрочуд драматичними.

Так, одним з наслідків переселення в міста став розрив традиційних родових зв’язків і взагалі так звана атомізація (розпад міжособистісних зв’язків, подібний до розпаду молекули на окремі атоми). Це легко проілюструвати відомим кожному прикладом: якщо в селі всі жителі , як правило, добре одне одного знають, то у міських багатоповерхівках часто навіть мешканці одного під’їзду між собою практично незнайомі. Звичайно, це сприяє становленню індивідуалізму, тобто, людина починає жити заради самої себе, а не заради родового колективу, як це було раніше. В результаті складається парадоксальна ситуація: якщо при традиційному аграрному способі життя багатодітність була не лише нормою, а й засобом виживання роду (робочі руки, воїни-захисники, нарешті утримання стариків, адже пенсій раніше не було!), то в міському укладі вона втратила сенс. Дійсно, за дуже рідкісним винятком міські діти ніяк не можуть допомогти батькам по роботі десь на заводі чи в офісі. Скоріше вони можуть стати тягарем для власних батьків, у тому числі, в фінансовому плані. Звичайно, інстинкт продовження роду – потужна сила, але ж для його задоволення достатньо й 1-2 дітлахів, а хтось обходиться і зовсім без них… Серед інших факторів, що спричинили зменшення народжуваності, вже згадувана нами в одному з попередніх розділів секуляризація (адже, нагадаємо, практично всі релігії світу заохочують високу народжуваність: взяти хоча б біблійну заповідь: «Плодіться та розмножуйтеся!»). Нарешті відіграв свою роль і технологічний прогрес, а саме вдосконалення методик контрацепції та абортування.

Через це в сучасному світі спостерігаємо парадоксальну картину: в найбагатших країнах народжуваність найменша, а в найбідніших – найбільша! Негативні наслідки демографічної кризи цілком очевидні – це старіння й навіть перспектива вимирання цілих народів.  Хоча влада країн, вражених цією проблемою, і намагається її вирішувати, однак досягти реальних результатів тут важко: все, як ми вже відзначали вище, впирається в індивідуалістичну психологію.

Ще однією з найгострішим проблем сучасності є енергетична. Для переважно аграрних низькотехнологічних суспільств давнини або середньовіччя вона була абсолютно нехарактерною, втім, як і інші глобальні проблеми. Дійсно, в таких суспільствах майже вся робота виконувалася за рахунок м’язової сили самої людини або свійських тварин. У  значно менших масштабах використовувалася енергія природних стихій (вітряні та водяні млини, вітрильні кораблі). Становище почало змінюватися з 18 століття, коли спочатку у Великій Британії, а дещо згодом і в інших розвинутих країнах почалася промислова революція. Полягала вона, насамперед, у становленні та розвитку машинного виробництва замість мануфактурного ручного. Важливими віхами на цьому шляху стали винахід парового двигуна, двигуна внутрішнього спалювання, нарешті все більше поширення електрики. Промислова революція й тісно пов’язаний з нею науково-технічний прогрес сприяли різкому зростанню продуктивності праці, а значить і підвищенню рівня життя. Але недарма кажуть, що в кожної медалі дві сторони! Дійсно, інтенсивний промисловий розвиток вимагає величезних витрат енергії. А головним джерелом цієї енергії стали й донині залишаються викопні вуглеводні – вугілля, нафта, природний газ. І справа тут не лише в тому, що заснована на них теплова енергетика є доволі шкідливою для довкілля. Ще суттєвішим є інший фактор – вичерпність покладів згаданих корисних копалин. Саме він, по-перше, спричиняє геополітичні конфлікти на енергетичному ґрунті (так звані нафтові й газові війни). По-друге ж, ставить під питання саме існування технологічної цивілізації в її нинішньому вигляді: адже запаси вуглеводнів хоча й чималі, та все ж далеко не безмежні. У свою чергу реальну життєздатну альтернативу тепловій енергетиці досі не створено. Так, ми маємо гідроенергетику, але вона, мабуть, іще шкідливіша в екологічному плані, ніж теплова. Про атомну енергетику годі й говорити після Чорнобиля та Фукусіми, хоча чимало країн її все одно розвивають, бо не бачать іншого виходу. Великим кроком вперед мало б стати масове поширення термоядерних електростанцій, однак тут фізики й інженери зіткнулися з величезними технічними проблемами, які десятиліттями не можуть подолати. Нарешті масштаби альтернативної енергетики (сонячної, вітряної, геотермальної тощо) все ще залишаються мізерними.

При цьому впадає в очі наскільки енергетичні технології відстають від сучасних інформаційних, темпи розвитку яких дійсно вражають. Важко сказати, спричинене це в більшій мірі об’єктивними чи суб’єктивними факторами.  Під першими ми тут маємо на увазі чисто науково-технічні труднощі, під другими – можливе свідоме гальмування альтернативної енергетики з боку нафтових магнатів або інших впливових сил.

Звісно, перелік глобальних проблем сучасності легко продовжити, додавши до них хоча б ресурсну кризу (загрозу дефіциту їжі та питної води у планетарному масштабі). Але й без того картина виглядає доволі ясною: їх рішення можливе лише завдяки радикальним змінам на краще в самій людській психології. Як їх досягти? На це питання ми спробуємо відповісти вже в наступному розділі.

Сергій Яковенко