У стоїків, які існували десятиліттями пізніше за античного мислителя Арістотеля, логіка розглядалася як спеціальна наука, складова її частина, в широкому розумінні цього слова. Але логіка Арістотеля не є відокремленою наукою, швидше знаряддям будь – якої з існуючих наук. Філософ називає свою логіку ще крім того «аналітикою», таким чином вийшов написаний ним філософський трактат під назвою «Аналітики».У трактаті мислитель чітко і зрозуміло викладає своє вчення про висновок і докази. Перед логікою постає завдання — дослідження і вказівка методів, за допомогою яких, як вважає Арістотель відома даність може у швидкому результаті буде зведена до елементів, які у свою чергу можуть стати джерелом пояснення.
Основний метод логіки полягає у зведенні. Таке мистецтво Арістотель став називати нічим іншим як наукою. В тім цей термін розуміється мислителем швидше не спеціальною галуззю науки, а умоспоглядне дослідження, що у результаті дає можливість розрізнення умов доказу, його типів, ступені, а також з’ясування останніх пропозицій, при досягненні яких ми має змогу продовжувати зведення даного предмета до елементів, що його пояснюють.Це не єдиний філософський трактат Арістотеля з логіки, бо існують ще й інші, зокрема такі як «Топіка», «Про тлумачення», «Спростування софістичних висновків», «Категорії», «Метафізика», «Етика». Атому вивчення цих концепцій , які присвячені розгляду питань логіки демонструють, що в арістотелівській логіці найбільшої уваги заслуговували три проблеми. У першій проблемі розглядається питання методу вірогідності знань, цей відділ логічних досліджень мислителя носив назву діалектики. Арістотель розглядає його у іншій праці під назвою «Топіка».
З другою проблемою пов’язане питання двоосновних методів з’ясування не вірогідного, а достовірного знання. Такі методи, Арістотелем стали називатися доказами. І нарешті третя проблема тісно зв’язана з питанням методу надходжень посилань знань. Філософ називав цей метод індукцією.
У порівнянні вчення Арістотеля про знання з раціоналістом Декартом (ХVІІ ст..), античний філософ у питанні теорії пізнання і логіки бачив далеко і чіткіше, ніж французький науковець, філософ, матеріаліст щодо питання можливості знань. Арістотель на відміну від раціоналістів, що були наближені до матеріалістичних ідей вважав, що метою знання є вірне відображення існуючої реальності. Але не завжди і не в усіх питаннях, знання може виникати як достовірність пізнаної реальності.
Є лише імовірне знання, в іншій низці випадків питань, знання не може бути приреченим оволодінням істини. Тому це вже є запропонування особливого методу, який наближає до наукового. Цей метод став називатися Арістотелем діалектикою. Сократівська діалектика була лише спробою пошуку достовірного знання безпосередньо через аналіз протиріч у філософських уявленнях про даний предмет. Навпаки ж платонівська діалектика є вченням, що стосується пізнання істино – сущого і досягається завдяки вправ розуму у спогляданні ейдосів (ідей),які не спираються на чуття.
Арістотелівська діалектика є тільки дослідженням , а не викладом доктрини . предметом діалектики арістотеля слугує не істина, співвідносності знань про предмет, а повна відсутність формальних протиріч між обміркуванням теоретичного питання, а також між позиціями, які відстоюють учасники диспуту.
В чому ж тоді полягає цінність діалектики? По – перше у здатності нею продемонструвати яким же способом потрібно досліджувати питання, тому і існують умовиводи, які можуть привести до відповіді щодо поставленого запитання (ймовірність), вільні від усіляких протиріч. По – друге, діалектика дає можливість досліджувати , що може знаходитись хибне у поставленому питанні.
Богдан Стрикалюк
