Ця книга не для всіх, точніше ця книга ні для кого.
В неї немає “цільової аудиторії”. Але в неї є Читач. Не те, щоб я намагалась зособливити автора читачем якого може бути лише особлива людина. Я скоріше намагаюсь сказати, що книги такого стилю-фабули не пишуться для когось, чи з кимось (маєця на увазі не думаючи про те, як легше іншому сприйняти текст, донести щось точно), а навпаки ця Книга (не боюсь писати з великої) є Шляхом, текстовою фотокарткою внутрішнього.
Це сам автор. Відкритість якого аж зашкалює.. Його Книга — не спроба виділитися, показати майстерність пера, або вишколеність філософських роздумів. Ця Книга це необхідність (!) виразити, отілеснити те, про що Мовчать. Те, про що Мовчиш навіть собі, а ще менше маєш сміливості комусь сказати.
Я маю звичку постійно вибачатися, коли Говорю. Весь час мені видається, що я обтяжую слухача, а насправді я просто боюсь, що хтось помітить, що я Говорю, ословлюю те, що мені Болить. Болить не гостро, відчутно, моментально, а якось так глухо, тремтяче, книжно; десь на маргінезах моєї свідомості, “ізгоєм”, який всюдисущий і якого я сама вигнала за межі мого внутрішнього міста (-его)… Тому і так ненавмисно намагаюсь списати це на нісенітницю, щоб раптом самій не впустити цей вічноіснуючий духовний Біль — Geistschmerz — і не посіяти божевільний анархізм Правди, де соціальні ритуали — поганенькі вистави, а “справжнє людське щастя” — тіні на стінах печери.
Ви можете ігнорувати Це, казати, що такого нема і це лише якісь внутрішні перцепції, чим сумнозвісна епоха постмодернізму переповнена по вінця. Але спробуйте порахувати скільки разів на добу ви собі говорите, що цього нема, і це лише фікції. Чи не Тікаєте ви часом?..
Шлях Логос Смисл
Так не вистачає зараз чогось, що Над в ці темні віки пустих балачок і переконаних плюралізмів. Плюралізм вбив Істину у її сприйнятті, бо тепер варто лише відкрити рота і це вже буде вважатися “цінним самовираженням”. Таке враження, що вся доба захворіла доволі таки поганенької якості об’єктною логікою, де Істина нічим не відрізняється від факту, а хиби всі навіть не помічають, бо це може бути твоїм “цінним самовираженням”. Все літає, немов у кульках, що час від часу взаємодіють один з одним, а часом і просто лопаються. Кому яке діло, якщо чиясь Кулька лопнула, подумаєш, їх є ще кілька мільярдів..
Мені видається “Темні віки” Середньовіччя не були вже такими і темними. Тоді люди хоча б знали, що Істина існує, бо існує щось, що є Над. Існує певна впорядкована ієрархія, де є “так” і є “ні”, де є “правильно” і є “хибно”. Світ в уяві навіть простого середньовічного селянина був Осмислений, Упорядкований. Яка різниця чи земля крутиться, чи стоїть, важливо, що вона Є не просто так, не за “об’єктивними фізичними законами”, які не мають ні мети, ні промотора, ні початку, ні кінця. Вона є для Мене, як і я є для Неї/(Нього)…
Про хвороби “нашої доби” говорити можна безкінечно та і це вже моветон звертати увагу на її сомну промозглість, де щось можна лише нащупати, але не пізнати. Бо для того, щоб пізнати потрібно Бачити, а для людських очей потрібно Світло/- Взірець/- Абсолют, рівняючись на кого можна Порівнювати і виявляти близькість або віддаленість від Ідеалу — Істини.
“Проміння темряви в раю”. Хіба є вдаліша назва цієї Книги?
Для Шукачів, для Сміливців, для Самітників.
Для тих, хто шукає Світло Темряви свого Шляху серед “щасливих часів” “звичайного людського щастя”.
Але читати потрібно поза словами. Смисл у Цілому. Смисл Є!..
Ніколи я не тримала більш оптимістичної книги в соїх руках. Ніколи так не гоїлись мої, так скурпульозно приховувані від самої себе, душевні рани.. Ця Книга — це Ліки, гіркі нігілістичні Ліки, прийнявши які, те що ти раніше вважав солодким стає для тебе приторним, а те, що ти раніше не помічав, вважав у кращому випадку нейтральним, раптом розкриває перед тобою всю глибину своєї розкішної Простоти. Ця Книга дарує Смисл, хоч автор так настоює на його відсутності. Автор не намагається когось вчити, чи змінювати, він просто достатньо сміливий, щоб розкрити свою Історію іншим, Історію свого Шляху.
А як можна не сповнитися впевненості у відчутті існування Справжнього, коли ти усвідомлюєш, що ти Йдеш, бо біля тебе теж є Хтось, хто Йде. Ти більше не самотній, ти Самотній.
А Зустрітися можуть лише дві Самотності…
Не провза’ємодіяти, як дві безсенсові,(наповнені порожнім, ненайчистішим від лишнього, “повітрям”), кульки, а Зустрітися, раз і навіки вічні. І ні одна смерть не зможе знищити цей Міст, бо він є у вічності. Хоч сама Зустріч і могла тривати лише кілька годин, сторінок, чи полядів.
Марія Костюк
