Щодо самого походження церкви розглянуті два питання: прихильність до монофелітства та епоніма спільноти. Перший позитивний вже вирішений у дослідницькій літературі, проте точка зору йде всупереч офіційної позиції, на якій стоїть маронітська католицька церква.
Самі ранні згадки про маронітів як єретиків знаходимо у преподобного Іоанна Дамаскина, а точніше в одній з його праць, що носить назву «Книга про праву віру», яку уклав для маронітського єпископа Іллі Ябрудського, котрий прийняв православну віру у VІІІ столітті нашої ери. У ранніх маронітських джерелах, особливо «Книзі досконалості», «Сповіданні віри» маронітського патріарха Іоанна Марона знаходимо, «Десяти глав» маронітського єпископа Фоми знаходимо натяк на єдину волю в Ісусі Христі. Також віднаходимо в працях арабських дослідників ІХ-Х століття нашої ери вказівку на походження самої церкви, засновником якої є Марон.
У хроніці олександрійського патріарха Євтихія мова йде про монаха Марона, котрий жив в часи правління візантійського імператора Маврикія, став прихильником монофелітства, маючи велику чисельність адептів в північній частині Сирії. Зі смертю Марона, послідовники – мароніти взялися за будівництво монастиря в Хамі. В честь імені засновника було названо монастир. Великий та багатий монастир було зруйновано, маронітам нічого не залишалося як проживати у гірській місцевості Лівану.
Передісторія
Про історію маронітської цекрви в період Хрестових походів документів мало. Відомо про популярність спільнот на території сучасної Сирії, враховуючи конфлікти з православними, які були в містах Халеб, Манбідж, Едеса. В результаті політичної смути ареал маронітів почав звужуватися. Наприкінці ХІ століття концентрація маронітів спостерігається у північному Лівані та центральній Сирії. Маронітську патріаршу резиденцію перенесено в монастир Богородиці в Янусі, неподалік Бібла (Джубайля). В цей же період з’яляється «Книга керівництва» — це один із найдавніших маронітських догматично-канонічних збірників. Це два твори, які довго вважалися частиною одного. Перший називається «Книгою досконалості», в якому присвячені питання віри, молитви, поста та подання. Композицією тексту повторюється структура пятьох стовпів ісламу. Автор опирається на східносирійське богослов’я Іллі бар Шинайї та Абдаллаха ібн ат-Тайїба аль-Іракі, якими подаються свідчення про прихований полемічний характер твору. Другим текстом є «Номоканон» — збірка канонічної постанови, що перекладена на сирійську мову.
Завдяки патріарху Юсефу І налагоджувалися відносини між маронітами та хрестоносцями, тривали переговори щодо визнання духовної влади папи римського. У 1100 році делегація Готфріда Бульонського посилається до понтифіка, щоб повідомити, що Єрусалим захоплений. А з Риму планується відправка папської інспекції до Лівану, щоб з’ясувати правовірність маронітів.
У 1182 році після повернення до істинної віри, мароніти заключають угоду Аймеріком, патріархом Антиохійським, до того часу попередні сповідували монофелітство. За свідченням архієписокпа Вільгельма Тірського, мароніти чисельністю 40 000 проживали в єпископстві Джубайль, Ботрісі, Тріполі (сучасна столиця Лівану). Згаується також про намір кліру, пастви, Маронітської церкви розірвати угоду з самими хрестоносцями. Намагання віруючих перейти в сирійсько-яковітську церкву пресікалися маронітськими патріархами, котрі забороняли такий перехід.
У 1215 році в діяльності Латеранського ІV Собору прийняв участь патріарх маронітської цекрви Єремія ІІ аль-Амшіті. З 1216 року відбулася клятва єпископату з мирянами верховному главі католицької цекрви, тобто папі римському. Папським легатом Петром Капуанським маронітському патріарху було вручено перстень з патріаршим палієм. Таким чином це свідчило про обрання патріарха, утвердження сану якого визнається римським папою Інокентієм ІІІ. У папській булі передбачено латинізацію маронітського обряду: триразове занурення при звершення Хрещення лише з одним закликом Святої Трійці; конфірмація, сповідь раз в рік, а причастя – три рази; виготовлення потиру з металу; дзвони; латинське облачення з носінням понтифікальної митри та єпископського посоху. У 1256 році повноваження маронітської церкви на чолі з патріархом Семааном ІV обмежуються в церквоному суді; розбір порушення церквного права здійснюється безпосередньо в Римі. Молитвами між маронітами та католиками звершувалася в спільній церкві. Великі пожертви на будівництво храмів за єропейським зразком надходили від маронтської знаті.
Зі смертю маронтського патріарха Єремії, його правонаступник Даніїл І не визнаввався. Патріархом Даниїлом ІІ Хадшіті очолюється малюкський спротив, в результаті якого його схопили і 1282 року стратили як велів султан Калаун. Пізніше обирають патріархом Луку, котрий не лише є прихильником східної обрдовості, а звинувачував у монофізитстві, проголошений антипатріархом. У 1289 році з падінням Тріполі, ослабли контакти ліванського християнства. В результаті завойовницьких дій малюків змінилося сатновище релігійної спільноти. Якщо при хретоносцях, мароніти як привілейована група місцевого населення, то вже потім повертаються до правового статусу, тобто є зімії – іновірні, котрі користуються покровительством мусульманської деражви. Мусульманською владою східні християни з іновірною групою населення сприймалися як потенційні союзники хрестоносців. Початок XІV століття позначився для області Кесруан трагічно, а дже внасідок мамлюкської каральної експедиції постраждали маронітські спільноти. У половині 1360-х років в ході війни з Кіпрським королівством загинув патріарх Гавриїл ІІ, навесні його було спалено живцем поблизу міста Тріполі. Низка монастирів мамлюками була розграбована, цекрви зруйновані, виноградники знищені. Ще однією особливістю того часу були мукаддами, яким а рішенням світської влади довзолялося отримати духовний сан – субдиякона, диякона. В тім такка практика мала не бажаний результат, оскільки відбувалося втручання світської влади в духовність. Мусульманська влада почала запідозрювати маронітів у союзі з християнськими державами. Безпосередній вплив на маронітів мав орден францисканців.
Францисканці латинізвали маронітську обрядовість, оволоділи арабською та сирійською мовою. Місія францисканців – освітня, благодійницька діяльність, церковне будівництво, редагуванн богослужбової літератури. У 1488 році відбувається протистояння прихильників та противників латинського обряду. Прокатоличною партією отримано перемогу, проходили обєднання косерваторів з сирійсько-яковітською церквою.
З 1584 року засновується Маронітська колегія- перший духовний навчальний заклад майбутніх священиків. Кінець ХІХ століття охарактеризований перебудовою та розширенням резиденції маронітського патріарха. У цей же період з’являється семінарія (1789), та інші семінарії, Райфунське училище, створеного за рахунок папського престолу. Маронітська колегія потрапила у непросте становище. У 1808 році її закрили, 1891 року при папі Леву ХІІІ установили. З 1865 року було відкрито духовне училище під назвою «Школа мудрості», засновником якого є митрополит Юсеф та автор книги «Історії Сирії» та «Історії маронітів». Паризькою мирною коференцією вдалося підняти план створення Ліану але під протекторатом Фанції.
Стояло також питання новообрання предстоятеля для маронітської католицької церкви. З 1932 року римським папою Пієм ХІІ дається відмова в обранні маронітським патріархом Антуна. Папський престол аж ніяк не бажав порушити стародавні східні чинопослідування та обрядові особливості. Після смерті Антуана Аріди був обраний новий маронітський патірарх, поставлений Римом – Булос ІІ Бутрос. Останнім реалізовано латинську модель церквоного адміністрування. Приймаю також участь у ІІ Ватикансбькому соборі 1962-1965 років. У 1965 році беатифікували Шарбеля. З рішенням Собору почалася робота наж маронітською літургією, що викликана латиницею.
Діоцези працюють з у різних країнах: США, Австралія, тощо. В містечку Каслік в 1950 році організували ніеврситет Святого Духа, а 1968 – Асамблею патріархів та єпископів Лівану. Громадянське протистояння Ліану припадає в часи духовнго правління Атуна ІІ. У 1997 році вперше Ліван відвідує папа Іоанн Павло ІІ. З 2005 року безпосереднім очевидцем інавгурації Бенедикта XVІ є Насралла, а членом Верховнго суду Апостольської сигнатури стає патріарх Бешар. Відбувається взаємодія маронітів з релігійною спільнотою Близького Сходу.
Пегас
