Про епоху, в якій жив цей видатний церковний діяч відомо набагато більше, ніж про саму біографію Івана Дамаскина. До того ж його біографія окреслена хронологічними та географічними рамками, так як відомо про життя цієї унікальної насамперед людини на території Сирії та Палестини при правлінні династії Омейядів.
Справа в тім, що з 661 року при Муавії Дамаск стає столицею халіфату. Спостерігався її економічний розвиток. Ще до народження Дамаскина, його нащадками очолювалися важливі пости фінансової системи Сирії. Дід Дамаскина Мансур ібн Сарджун – керівник податкової адміністрації міста Дамаск (зберіг посаду після візантійського імператора Іраклія з виплатою контрибуції у сумі 1000 динарів). Батько Дамаскина Сарджун ібн Мансур згадується як найхристиянська людина, логофет.
Швидше за все дід та батько Івана Дамаскина за походженням сирійці, безумовно потрапили під вплив елліністичної культури. Іван Дамаскин народився 675 року в Дамаску (територія Сирії) в сім’ї знатного сирійського представника громадянської адміністрації. Отримав прекрасну тогочасну освіту, працював митним адміністратором.
Проте склад причин заставило Дамаскина залишити світську діяльність і знайти себе у духовній. Приймає чернецтво в Палестині, в лаврі Сави Освяченого. Був дуже близьким до єрусалимського патріарха Івана. За свідченнями Феофана, Іван згадується як пресвітер та чернець. В одній із гомілій «Про засушена смоківницю» Дамаскіна називають «пресвітер святого Воскресіння Христа» (мова йде якраз про Гріб Господній в місті Єрусалим).
Останні роки життя Іван Дамаскин проводить тут, в місті Єрусалим або ж околицях, де не зважаючи на мусульманське панування були збережені християнські святині. Не зважаючи на меншу масштабність паломництво до цих місць здійснювалися. Також це надихнуло Дамаскина до написання богословських праць, не виключно що деякі з них відносяться до того періоду, коли Дамаскин займав державну посаду в Дамаску.
Інші праці, такі як «Проти яковітів», «Книга про праву віру» навряд чи відносяться до дамаського періоду. Дамаскин розглядається як богослов, полеміст, проповідник, поет у систематиці, захисту та поширення православ’я, що реалізовувалося палестинським чернецтвом. Тобто можна побачити приналежність Дамаскина до апостольської традиції, котра розвивалася із творенням монастирських поселень Палестини в V-VШ столітті.
Оскільки Палестина – центр паломництва християнства, то чернецтво складало ту духовну одиницю, яка допомагала захищати інтереси православних ще в тодішній Візантійській імперії і підтримувалися імператорами. Саме палестинське чернецтво уступило в полеміку після Халкідонського собору.
У 516 році почалися події, які сколихнули державне становище. Візантійський імператор Анастасій І схилися до тих осіб, якими заперечувався орос Халкидонського собору. Протиріччя призвели до зміщення з кафедри єрусалимського патріарха Іллі І. Місце патріарха зайняла лояльна до імператора людини. Із-за тиску палестинських ченців, інший змушений був визнати анафему для тих, хто не визнаю чотирьох вселенських соборів. Та фоні подій була виділена історична позиція чернецтва Палестини у співвідношенні до халкидонського оросу (вчення отців Халкидонського собору). Функція палестинських монастирів – стати міцною фортецею, а для самого Сходу – серцем халкедонського оросу.
Такий зв’язок палестинського чернецтва та православного собору у VІІ столітті набуває нової форми. Імперська політика Іраклія базувалася на тому, щоби зректися Халкидонського собору та примиритися з противниками святоотцівського оросу. Підтримуючи і тих і інших, імператору вдалося досягти певного примирення багатьох, що заперечували вчення Халкидону.
У 634 році в єрусалимські патріархи обирають уродженця з Дамаску – Софронія. Софронієм була очолена опозиція моноенергізму. У 638 році при правлінні візантійського імператора Іраклія проголосили монофелітство.
Зі смертю Максима Сповідника , зберігання ортодоксального вчення покладалося на палестинських ченців. Більшою половиною східної частини Візантійської імперії відбулася відмова від православ’я з прийняттям імператорської волі, а західна частина залишилася стійкою. У 653 році був зміщений папа Мартін І, котрий підтримав Максима Сповідника.
З встановленням православ’я на VІ Вселенському соборі у 680 році християнами не чинився супротив імператорській волі, подібно ж як монофелітству за імператора Філіппіка у 712 році, а також насадженому іконоборству – у 726 році. Доля палестинського чернецтва була визначена пізніше.
У ході завоювань у 632 році арабам –мусульманам вдалося отримати Палестину. У 637 році обороняючи Єрусалим, святитель Софроній вирішив передати місто у руки халіфа Омара ібн аль-Хаттаба. На відміну від візантійських імператорів, арабські правителі не займалися такими справами як прозелітизм, якщо це торкалося неарабського населення.
Християни усіх толків зрівнюються у правах, опинившись перед іншою ситуацією: іудеї, самаритяни, маніхеї. Ситуація послужила підйому інтересу християнських письменників періоду VІІ століття з християнсько-юдеським відношенням. Не виключно до таких письменників міг належати преподобний Іван Дамаскин, про що свідчать полемічні твори в діалогічній формі, де представниками обмірковувалися найважливіші христологічні питання. Да такого числа категорій завжди відносилися терміни як «природа», «особа», «іпостась», «воля».
Авторству Івана Дамаскина приписують чимало праць, зокрема «Діалектику». Є дві редакції: перша складає 50 розділів книги, інша ж – 68. Рукописна традиція має змішані варіанти «Діалектики» поєднаної з іншою працею «Точним викладенням православної віри». Перший твір носить полемічний характер.
До розряду полемічних творів можна віднести вісім трактатів, приурочених христослогії. Два трактати – протидія несторіанському віровченню «Слово про віру, проти несторіан», «Слово проти несторіан»; проти монофізитів «Проти яковітів», «Послання про Трисвяту пісню»; «Про складну природу проти акефалів»; кожен проти монофелітства, маніхейства, ісламу під назвою «Про дві волі в Христі»; «Проти маніхеїв», «Суперечка християнина та сарацина», а також сюди додаємо три слова: «Проти тих, які принижують святі ікони».
Літературну спадщину Дамаскина складають твори догматичного характеру: «Слово про віру, проти несторіан» — трактат з викладенням православного вчення про Ісуса Христа. Тут розмежовуються поняття «іпостась», «особа», «природа», «сутність», висловлювань Святого Письма та догматичного формулювання; розглядається навіть вчення про тіло Ісуса Христа, про Богородицю.
Наступна праця «Проти несторіан» — заперечення вчення Несторія про Ісуса Христа як Сина Божого за благодаттю, протиставлення несторіанській єресі православного вчення про дві природи в Бозі Слові. Дамаскин чітко на підґрунті Святого Письма показує, що Христос є Сином Божим за природою; стверджує про ототожнення Сина Божого та Сина Діви, зупиняючись на різному аспекті вчення про поєднання людської і божественної природи в Ісусі.
«Про складну природу проти аккефалів» — трактат розміркування над помилковими думками в площинах тріадології та христології як недостатнього розмежування понять природи, іпостасі. Монофізитами, ан його думку не змішують цих двох понять, проте навчають «приватній природі». До цього списку долучається «Послання про Трисвяту пісню» — описана незвична ситуація, яка і слугувала приводом для створення, у ній гарно відгукується про єрусалимського патріарха Івана.
«Про дві волі у Христі» — трактат, що має подвійну назву. У першому випадку «Блаженного Івана ченця Дамаського про властивості у єдиному нашому Господі Христі двох природ, заодно та про дві волі та дії і про одну іпостась» з точним переданням змісту, у другому — «Про дві волі в Христі». Даний твір поділяють на чотири частини: перша — пояснення понять «природа», «іпостась», «природні властивості», «іпостасні властивості»; друга – вчення про дві природи та єдиної складної Іпостасі Христа (обмірковування кожної природи та Божественної Іпостасі); третя – розглядання поняття про людську волю, викладення вчення про дві волі у Христі та заперечення формули єдиної іпостасної волі; четверта – пояснення вчення про дві дії у Христі та формули.
До розряду аскетичних та моральних творів слід відносити «Священні паралелі» — збірник витримок зі Святого Письма, куди входять святоотцівські творіння. Від початку це були три книги: висловлювання про Бога; людину; добродійства та пороки, які розташовані паралелями. Порокам протиставляються визначені добродійства.
«Про святі пости» — послання із поясненням ченцю Коміту питання тривалості Великого посту, яке викликає протиріччя серед чернецтва. У праці Дамаскин зауважує на тому, яку користь приносить піст для тих, хто ворогує і затіває сварки, необхідне дотримування традиції святих отців. Також в групи входять два аскетичні трактати «Про вісім духів нечестя», «Про добродійства та пороки».
До екзегетичних належать: «Коментарі на Послання апостола Павла», виписки гомілій святителя Івана Золотоустого, з творів Феодорита, єпискоап Кирського, святителя Кирила Олександрійського із додатковими авторськими ремарками.
Нараховується понад 49 творів двох змістів – гомілетичного та агіографічного. Із шістнадцяти творів оригіналами визнали 10. Це такі як: «Про засушену смоківницю й про притчу про виноградник»; «На Велику суботу»; «Похвала святій Варварі»; «На Різдво Господнє»; «Похвала святому Івану Золотоусту»; «На Преображення Господнє» з трьома гоміліями: «На Успіння Пресвятої Богородиці», «Страждання святого мученика Артемія».
У творчій спадщині Дамаскина містяться проповіді, в яких чіткі богословські роздуми на різну проблематику: христологічну, тріадологічну, сотеріологічну, маріологічну; цінні два матеріали – агіографічний та апокрифічний. Дамаскина представлено як вправного та глибокого тлумача Святого Письма. Закінчують увесь цей список літургічні твори, зокрема богослужбова поезія, Октоїх, Тіпікон лаври Сави Освяченого, канони.
У грецьких рукописах розміщені: 531 ірмос, 75 канонів Мінеї, 15 канонів Октоїха, 454 восьмиголосні стихири, 138 стихир на «подібний» та інші. Більшу частину творів можна віднайти у богослужбових книгах, які входять у церковне богослужіння. Іван Дамаскини до того ж є автором восресних канонів Октоїха. Дамаскин також відомий захистом православної віри. А тому із догматичних творів варто виділити «Точний виклад православної віри».
Преподобний Іван Дамаскин помер у 753 році в монастирі преподобного Сави Освяченого (Палестина) у Вифлиємі. Івана Дамаскина зараховано до сонму святих православної церкви.
День пам’яті преподобного вшановується 17 грудня. Вшановується католицькою і православною церквою.
Пегас