Згідно західних джерел, якщо прослідковувати візантійську історію в цілому, зустрічаємо найменування «імперія греків», основною перевагою та той час була якраз грецька мова, тобто відбувся процес еллінської культури всередині населення. В Київській Русі Візантія називалася «Грецьке царство», а столиця – Царгородом.
Константинополь-це центр Візантійської імперії, вважається одним із стародавніх міст в середньовіччі. В часи правління імператора Юстиніана І до нього було приєднано прибережні території колишніх провінцій Західного Риму, які знаходилися під контролем найбільш могутньої держави Середземномор’я. В результаті ворожих вторгнень частина земель була втрачена, враховуючи завоювання слов’янами, лангобардами, вестготами, арабами. Внаслідок цих завоювань, імперія стала займати невелику територію, включаючи Грецію та Малу Азію. При правлінні династії Комнінів почалися набіги сельджуків, масові поразки, а із падінням держави через завоювання лицарями-хрестоносцями 1204 року, Константинополь перейшов під володіння латинян.
Держава зміцнювалася при Іоанні Ватаці, відбудовувалася імператором Михаїлом Палеологом, а XV століття в ході битви із турками-османами припинила своє існування.
На той час на території Візантійської імперії розташовувалися такі етнічні спільноти як греки, італійці, копти, сирійці, вірмени, південні слов’яни, фракійці, євреї, малоазійські племена, які потрапили під сам процес еллінізації, а також інші. Коли ж територія скоротилася, то частина народів взагалі була витіснена, а заселювали державу нові народності. Так в IV-V столітті відбулося вторгнення готів, VІ – VIІ – слов’ян, VIІ- VIІІ – арабів, ХІ-ХІІІ – печенігів з половцями. В період VI по ІХ століття, внаслідок асимілювання етнічних груп утворилася італійська народність.
Грецьке населення відігравало в державі Візантія ключову роль, враховуючи знову ж таки економічне та політичне життя, а на Сході – розташувалися вірмени. Два століття державною мовою була латинська (ІV-VI ст. н.е.), а розпочинаючи з VIІ століття – грецька. При ній залишилася монархічна форма правління, успадкована ще від Римської імперії. Чим характерне ще VIІ століття нашої ери в першу чергу носінням титулу глави держави- васілевс (у перекладі з грецької — цар).
Імперія по суті мала дві префектури – Східну та Іллірік, потім виокремилася ще одна її одиниця – Константинополь. Система державного та фінансового управління не змінювалася. Кінець VI століття призводить до істотних змін. Проведено військову реформу, набуває поширення феодальний принцип управління, що був викликаний появою феодальних аристократів, високим ростом бунтів та постійною боротьбою за імператорську владу.
Армію втілювали дві особистості: головнокомандувач військової піхоти, керівник кінного війська, з плином часу відбувається об’єднання двох посад. Столицю представляв Стратіг Опсікія, на Сході – Стратіг Анатоліка, в Іллірику – Стратіг Іллірика, в Фракії – Стратіг Фракасії. Проте як свідчать історичні джерела, в ХV столітті армія Візантійської імперії була не значною: 5000 солдатів, 2500 найманців.
У візантійській період легко можна було прийти з низів до влади, зробивши доволі непогану військову кар’єру, заслуговувати на почесну славу. Практично так старалися зробити усі ті, хто так сильно рвався до імператорського трону: Михаїл ІІ Травл, Ваилій І, Роман І, Михаїл ІV. Армія Візантії успадкована ще нею з попередньої Західної Римської імперії (занепад 476 року), проте так і не змогла стати справжньою боєздатною одиницею держави. У ній була налагоджена система військового управління: маяки, використання морським флотом «грецького вогню», запозичуються в династії Сасанідів броньована кіннота – катафрактарій, метальна зброя для каміння, проте відсутня баліста, катапульта як один із видів метальної зброї.
Система фемів забезпечила системний військовий набір протягом сто п’ятдесяти років. Негативом стало викачування фінансів з селянства феодалами, що в результаті привело до послаблення обороноздатності Константинополя. Оскільки імперія не представляла загрози зі сторони противників, завоювати її було легко. Тому не виключенням є битва за захист Константинополя з хрестоносцями норвезького короля Харальда Суворого у 1204 році, де останній був розбитий під час штурму міста.
Константинополь можливо б й існував завдяки укладеній мирній угоді з Османською імперією, проте через свою політичну неупереджену амбіційність і не намаганням йти мирним шляхом поплатився, коли у 1453 році Султан Мехмет Фатіх кілька метровими гарматами пробиває стіни Константинополя і завойовує його, як трофей отримує християнську святиню – Софійський собор, перетворюючи її в мечеть.
Таким чином припинила свої існування велика і могутня Візантійська імперія. Константинополь після завоювання Фатіха став називатися Стамбулом, головна ж святиня як сплетіння двох культур – християнської та ісламської стала називатися на арабській мові «Айя Софья».
Пегас
