Найчастіше в дискусіях звертаються до пікової, скажемо так, події в цій багаторічній історії — рішення Європейського суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» від 14 червня 2007 р. (заява № 77703/01).[1] Це й зрозуміло.
Мова йде про захист права на зміну своїх релігійних поглядів і релігійної належності, як це випливає зі ст.9 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В цій царині рішення та рекомендації Європейського Суду з прав людини впливають на становлення, реформування й модернізацію сучасних національних правозахисних систем, практичне застосування європейських правових стандартів при прийняті рішень національними судами. Вплив рішень цього Суду теоретично повинно позначатися й на формуванні національних стандартів та нормативів захисту прав людини в Україні. Втім так не сталось.
В свій час я теж на початках, серед інших, пробував робити аналіз цього рішення і його можливий вплив на державно-церковні відносини в Україні. Мій аналіз, як і всі решту, не викликав продовження дискусій, не кажучи вже про якісь зміни в вирішенні цієї проблеми. В подальшому, українські суди сумлінно намагалися застосовувати рішення Європейського суду в схожих ситуаціях і в 2010 році Г.Друзенко, зібравши ці рішення, підвів своєрідний підсумок цьому застосуванню. Цей матеріал був опублікований під назвою: «МАРНІ СПОДІВАННЯ: післямова до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України».[2] Висновки автора можна передати цими цитатами:
- «…На жаль, аналіз практики українських судів 2006–2010 років у справах про розв’язання корпоративних конфліктів, що виникають у релігійних організаціях, не дають жодних підстав стверджувати, що страсбурзькі судді розставили у своєму рішенні «Свято-Михайлівська парафія проти України» дороговкази для своїх українських колег, які дозволяють останнім – попри суперечливість законодавства – «якісніше» та у більш передбачуваний спосіб розв’язувати такі конфлікти…»
- «…На жаль, рішення ЄСПЛ у справі Свято-Михайлівської парафії не було настільки прозорим і однозначним. Автор переконаний, що страсбурзькі судді недооцінили корпоративну природу конфлікту у Свято-Михайлівській парафії чи недостатньо наголосили на ній у своєму рішенні [31]. Його (рішення ЄСПЛ) складність, половинчастість та надмірна дипломатичність дозволяють трактувати його не лише з позицій поваги до автономії релігійних громад, як це зробив Івано-Франківський суд у щойно наведеному прикладі, а й навпаки – як таке, що дає судовим органам підстави втручатися в цю автономію. Так, Канівський міськрайонний суд Черкаської області у справі Вознесенської парафії УПЦ КП також посилається на присуд страсбурзької Феміди…»
Тобто, головний висновок – на основі рішенння ЄСПЛ національні суди приймали рішення, які протирічили одне одному. Виникає питання — так що ж сталось з європейською Фемідою? Тому, що б це зрозуміти в світлі всіх останніх подій, я рахую що спроби аналізу цього рішення треба відновити.
Аналіз я би розпочав з матеріалу Т. Калениченко, який на РІСУ розміщений поряд з висловлюваннями з цього приводу одного із авторів законопроекту № 4128 В. Єленського.[3] В матеріалі описана одна з рідкісних ситуацій, коли представники церкви в спілкуванні з чиновником чи владою полишають аргументи про «сепаратистів», «рейдерів» і пробують вести діалог. Там є місце, де на пропозицію чиновника І. Папаяні ввести зміни до статуту, представники церкви щиро відповідають що це неможливо, не в їх силах. Можна догадатись, що ці люди — не знаю як це сказати і з цим треба вміти рахуватись — дійсно і реально вірять в те, що їх Церква створена Богом, вірять що була подія цього створення і в цій вірі вони намагаються пояснити чиновнику неможливість їхнього чи чиновницького втручання в дії Бога. Важко судити про степінь віри чи безвір’я чиновника, але, по результатах цього спілкування, чиновник так же щиро і відверто резюмує – ми надавали рекомендації задля здійснення реєстрації статутів, але, на жаль, виникла «розмова глухого з німим». І от, на мою думку, ця глухоніма ситуація існувала завжди, з самого початку. Ситуація, в якій сторони не чують і не розуміють один одного і яка проявляється тільки в конфліктних ситуаціях.
Коли ці конфлікти попадають в Європейський суд, ця глухоніма ситуація відтворюється. Суд не розуміє що ми хочемо від нього і ми, в свою чергу не розуміємо ні призначення ні дій Суду. Це схоже на описані вже в нас деякими дослідниками ситуації, названі ними проявами конфлікту цивілізацій. При дослідженні долі суспільних інститутів, які ми намагаємось перенести із заходу на наші терени, багато з дослідників зі здивуванням константує спотворення їх змісту. Ці суспільні інститути є частиною культури народу, його характеру, психологічних, поведінкових штампів, на яких народ виріс, сформувався як єдине ціле. «Ми можемо називати це поганою спадковістю, характером чи духом народу, але факт залишається фактом: ми сформувалися на певних цінностях, які неможливо змінити, просто прийнявши закон; цінностях, відмова від яких виходить за межі можливостей влади, безсилої змінити те, що покоїться у підсвідомості мас. Ми не кажемо, що ці цінності погані або хороші. Зрештою, їх істинність може бути перевірена тільки віками історії».[4] І якщо в таких дослідженнях описують пригоди цих західних цінностей при попаданні їх в наше ментальне середовище, то рішення ЄСПЛ у справі Свято-Михайлівської парафії є вже прямим, беспосереднім і, скажемо так, майже територіальним проявом цього так званого зіткнення цивілізацій. Логікою цих подій ми перенесли частинку нашого пострадянського, совкового простору в інший простір який, в продовження тієї ж процесуальної логіки, зобов’язаний в силу цієї, ніби спільної, процесуальної логіки дати аналіз і оцінку цим подіям.
Постраждалі учасники цього глухонімого конфлікту а також і співчуваючі їм, врешті «широкі кола юридичної громадскості» в надії вирішення, в пошуках справедливасті доходять до ЄСПЛ. Але справа в тому що Європейський суд такі глухонімі конфлікти не вирішує. Суд вирішує кофлікти в яких порушені права людини через вади закону. Відносини сторін, які не розуміють одне одного і які не чують одне одного, не можуть регулюватися чи завершуватися законом в розумінні західного права і в розумінні Суду. А якщо такі відносини завершуються примусовим, одностороннім нормативним актом, такий акт є нелегітимним, невизнаним другою стороною відносин, діалогу чи конфлікту. Такі нормативні акти чи проекти нормативних актів не є законами або проектами законів з точки зору західного права. Тим не менше, Суд відкриває провадження і далі відбувається те, що дублює, відтворює ситуацію непорозуміння. Особливістю таких зіткнень є те, що обидві сторони, які представляють різні структури чи різні цивілізації – Суд і сторони конфлікту — користуються однією мовою, однаковими правовими термінами і жодна зі сторін не може бачити чи відчути що ці терміни мають різне значення, різне розуміння в протилежних цивілізаціях. По другому в філософських чи соціологічних дослідженнях це ще називають неможливістю експорту структур. Структури самоутворюються а не переносяться. Реальний, самоутворений суспільний інститут, скажемо так – відділення держави від церкви – в своєму існуванні, в правильному користуванні ним не допускає таких конфліктів.
Відкриваючи провадження в справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», Суд рахує, що в країні, яка ратифікувала Конвенцію про захист прав і основоположних свобод, ті положення її конституції, які відповідають статті 9 Конвенциї «Свобода думки, совісті і релігії», є легітимними. Тобто, в нашому випадку, стаття 35 Конституції України, як і весь документ, є результат своєрідного суспільного договору держави з віруючими, релігійними організаціями, християнськими церквами. Відповідно до цих статтей Конвенції і Конституції право на свободу світогляду і віросповідання є абсолютним і може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Тобто, знову ж таки, це право може бути обмежене тільки легітимним, визнаним і необхідним законом. Далі, по логіці Суду, в продовженння цієї високого степеня конституційної легітимності, таким же легітимним є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». І якщо цей закон впроваджує регулювання цивільним правом утворення і діяльністі релігійних організацій-юридичних осіб, якщо цей закон рахує християнські церкви добровільним об’єднанням незалежних юридичних осіб – то це є визнаним і необхідним всім або більшості християн України, всім християнським церквам, які діють на Україні. Причому визнано навіть незважаючи на те, що таке регулювання є втручанням в діяльність релігійних оргпанізацій, незважаючи на те що воно протирічить їх внутрішнім настановам. І тоді Суд не розуміє – якщо воно нам потрібне, то чому ми зупинились в цьому регулюванні на півдороги? В цивільному праві, хоч і відсутній термін «перехід підпорядкування», описано як регулюються такі радикальні переходи підпорядкування юридичних осіб і для цього необхідно визначити і вести облік засновників чи учасників таких юридичних осіб. Саме права цих облікованих засновників і учасників захищає закон, саме ці обліковані фізичні особи, які вклали майно в юридичну особу в подальшому і визначають долю цього майна. Тобто необхідно йти далі в цьому легітимному втручанні, необхідно далі приймати легітимні, погоджені з віруючими, положення які будуть протирічити внутрішнім настановам організацій. Або вводити ці внутрішні настанови в нормативні акти світського права, що прогнозовано приведе до подальшої екскалації втручання в діяльність організацій але вже судових органів.
Складається враження, що ми одночасно хочемо регулювати і контролювати ці організації і при цьому цноту конституційну зберегти. Це неможливо одночасно і Суд як би говорить – ви визначіться що ви хочете?
Саме це приблизно і пропонує нам Суд, саме так і треба розуміти це рішення яке викликало при застосуванні взаємовиключаючі рішення українських судів. Суд нагадує нам про абсолютність прав людини проголошених в конвенції але сама конвенція не є імператив для національних урядів, для всього розмаїття країн і всього розмаїття державно-церковних відносин. Так, існує абсолютна межа розділення держави і церкви, світського і канонічного права але кожна країна вправі сама цю межу описати і визначити. Вимога тільки одна – ця межа повинна бути легітимна, визнана і погоджена сторонами і не повинна генерувати конфліктів!
Звернемо увагу, як Суд досліджував легітимність цього втручання. Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» створена законоподібна схема, згідно якої релігійний закон гарантує права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права шляхом утворення релігійної організації. В подальшому, при існуванні і діяльності цієї організації, уряд і національні суди, виходячи з призначення організації реалізувати права її членів, виводить формулу необхідності судового захисту більшості членів організації в конфліктних ситуаціях. В свою чергу Європейський суд теж, виходячи з того що йдеться про захист прав більшості релігійної групи, підтримує уряд і вважає втручання легітимним. Але все це дійство закриває реальну картину того що відбувається, творить симулякр, глухоніму ситуацію. В реальності ж ми сфальшували, підмінили дійсну мету як самої організації так і її членів. Громадяни не зібрались в організацію для реалізації чи захисту своїх прав і Церква всередині не живе по положенням Конвенції чи Конституції України. Термін «зміна підпорядкування» в цивільному праві має інший зміст чим той, який вкладають у нього віруючі і в реальності це означає зміну віри частиною віруючих. Але саме цивільне право не в змозі описати і навіть не існує таких правових термінів які б описали цю зміну віри чи якісь зміни у вірі. Цивільному праву байдуже до цих змін і громада може міняти «підпорядкування» у всьому діапазоні світових релігій і культів, залишаючись згідно положень нашого релігійного закону одною і тією ж юридичною особою. Звучить це безглуздо як і безглузді наші намагання цивільним правом «захищати» чи «регулювати» такі переходи юридичної особи. Зміст це би мало тільки в тому випадку, як би ми доказували всім і переконували всіх в тому, що юридична особа може вірити в Бога.
Початок цьому фальшуванню дав самий намір правовими методами описати релігійну організацію як організацію рівну світським, цивільним організаціям з тією тільки різницею, що цими ж правовими методами, приписами чи законами, ми забороняєм державі втручатись у внутрішню діяльність цих організацій. Цими ж правовими методами, описавши організацію, ми намагаємось збудувати «відділення держави від церкви» а збудувавши, продовжуєм творити симулякр, який закриває, підмінює реальне відділення. Ніхто і ніколи це відділення на заході не будував і воно утворилось як наслідок існування живої Церкви.
Втім такі конфлікти, їх продовження в судових рішеннях, як ЄСПЛ так і національних судів, показують що їх не тільки неможливо вирішити але і неможливо обговорити чи зрозуміти. Середовище, в якому ці конфлікти виникають чи в яке попадають рішення європейської Феміди, це мертве середовище симулякру. Ставши за один день вільними і віруючими, ми почали будувати демократичне суспільство імітуючи їхні минулі проблеми і тут же імітаційно їх вирішуючи. Ми поверхнево переносимо їхні терміни, слова, іноді цілі комплекси словосполучень і таким чином швидкоруч «проходимо» і «споживаємо» ці поняття, запозичені ззовні, але толком не освоєні всередині. Просто кажучи, їх не пережили і вони не мають опори у внутрішньому розвитку суб’єктів, що ними оперують. Суб’єкти насправді пропустили якісь моменти інтелектуального і духовного розвитку і ці моменти в них замінені словами. Внаслідок цього вони рахують, що такі значущі події в суспільстві як держава, правова система, відділення держави від церкви, відбулись тільки тому, що вони оперують цими словами.
Ця перенесена механіка набула непередбачувану і парадоксальну самостійну цінність. На неї витрачаються матеріальні і духовні ресурси і головний її продукт і призначення це творення грандіозної реконструкції під назвою «правова держава». Все це спостерігається як гра, в якій держава намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. Вистава зі сценарієм і ролями, написаними державою для різних персонажів, в тому числі і для церкви. Втім різниця з театром є. Театр, вистава – це імітація, після якої актори знімають перуки і накладні бороди, глядачі розходяться і ті і ті відчувають умовність і межу між дійством на сцені і в житті та без проблем повертаються до реальності життя. В нашому випадку ні актори ні глядачі цієї межі з реальністю не бачать в силу того, що реальні суспільні відносини, які утворили ці запозичені символи чи терміни побачити неможливо і при запозичені ці відносин втрачаються. Використовуються тільки їх знаки. В філософії такі утворення називаються симулякрами і їх треба відрізняти від імітації. В цьому просторі симулякру, який «не збігається ні з викривленністю реального, ні з викривленністю істини, ера симуляції відкривається через ліквідацію всіх референцій — гірше того: через штучне воскресіння їх у системах знаків, матеріалі ще більш в’язкому, ніж смисл, коли той пропонує себе всіляким системам еквівалентності, всіляким бінарним опозиціям, всілякій комбінаторній алгебрі. Вже не йдеться ні про імітацію, ні про повторення, ані навіть про пародію. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії, метастабільного сигнального механізму, програмованого й бездоганного, що презентує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти. Більше ніколи реальне не матиме нагоди виявити себе…»[5]
Крім реальності самого цього конфлікту, структура симулякру закриває від нас і іншу, більш складну істину. Оголосивши себе захисниками європейських цінностей і «правильної» віри і перенісши сьогоднішню війну в релігійне середовище, у взаємній ненависті один до одного ми не бачимо наскільки ми фатально і гибельно одинакові з ворожою стороною. Наше варварське релігійне законодавство скопійоване з такого ж варварського російського і у вищезгаданого, дикунського проекту № 4128 існує такий же дикунський аналог, але вже не проект а закон, в російському законодавстві. Мова йде про статтю 148 КК РФ, так звана стаття про «оскорбление религиозных чувств верующих». І зараз юридична громадськість Росії намагається якось вирулити з цієї законодавчої маячні і не втратити при цьому обличчя перед світом. При цьому необхідно вирішувати безглузді з точки зору права питання – хто такі «верующие», що це за абстрактне поняття «оскорбление» і взагалі як можна «оскорбить чувства», тим більше «религиозные», а не особу. Наш проект робить як би продовження цієї «творчості» і пропонує українське визначення «віруючого». Ним буде той, хто сам себе ідентифікує як член релігійної громади та той, що має відповідну релігійну практику. Зрозуміло, що здоровий глузд авторів проекту підказує їм, що законодавчо, та і просто по-людськи, глибину і правильність ідентифікації кожного громадянина визначити неможливо. Це все якась метафізика якою право не займається. Тому й наголошується що основним в цьому визначенні буде «активна релігійна участь у житті громади». Визначати наскільки активна ця участь повинна сама громада і це має бути зафіксовано її внутрішніми настановами. Ну і в нашій ситуації, наскільки би не була велика та більшість, меншість завжди може доказувати що деякі члени більшості порушували внутрішні настанови, не є «дійсними» віруючими і не можуть бути зараховані до більшості. Суд в таких випадках з необхідністю буде використовувати ці настанови, тобто використовувати в своєму рішенні норми канонічного чи церковного права. Проблем немає, в світі є країни де в світському праві використовуються релігійні норми але це вже інша Конституція. В нас поки що є тільки діюча. Жартівники вже пишуть про те, що наш релігійний закон без проблем дозволяє перехід християнської громади в мусульманство. В продовження цього релігійного гумору можна запитати: при конфлікті суд нормами якого права буде користуватись — християнського чи мусульманського?
Підсумково: наші державно-церковні відносини — це мертве середовище симулякру, утворене псевдонауковим релігієзнавством, яке проросло з музеїв і підручників атеїзму. В угоду і на пару з цим релігієзнавством законодавець творить реконструкцію релігії, муляж християнства з яким в подальшому і «будує» державно-церковні відносини. Втім реальне іноді проникає в це середовище у вигляді конфліктів. І ці глухонімі конфлікти саме виникають тоді, коли середовище симулякру в особі чиновника І.Папаяні раптом зіткнулось з живою структурою християнства, коли частини цього симулякру попадають в живе середовище західної цивілізації, коли рішення ЄСПЛ повертаються в середовище симулякру і проростають рішеннями українських судів.
Анатолій Дутчак
- http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/974_254/page
- http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3719
- http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/comments/62944/
- http://gazeta.dt.ua/business/zitknennya-civilizaciy-vnisshi-zahidni-instituti-opodatkuvannya-v-nashe-zakonodavstvo-mi-ne-otrimayemo-zahidnu-podatkovu-sistemu-_.html
- Бодріяр, Жан. Симулякри і симуляція / Пер. з фр. В. Ховхун. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 230 с.
