Проблема людини і свободи Канта

Проблема  свободи  стає досить актуальною  в етичній філософії   Канта,  якій  він  сам  надає   онтологічний  вимір.  Саме  ця детермінанта  є  ключем   вирішення  кантівської  філософської  проблеми.   Для  уникнення  помилковості  висновків щодо  детермінованої  людської  поведінки,  Кантом  створюється   вчення  про  два світи – емпіричний та умодосягнений.   Згідно логічної   позиції  Канта,  емпіричний  світ  повністю залежить від  законів  причино – наслідкового  зв’язку, в якому  немає  свободи.   Заперечувати  свободу  також  неможливо, оскільки  цього вимагає  моральний  закон.

Проблема людини і  свободи Канта

Моральний  закон, який    безпосередньо  усвідомлюється  нами,  пропонує перш за все  себе,  а розум демонструє  його  як  визначальну основу,  не подолану  жодними чуттєвими умовами, цілком  незалежну  від  них,  прямо приводить  до поняття  свободи.   Кантівська свобода  – це «річ  у собі»,  закорінена  в  умодосяжному  світі.  З  допомогою  свободи  відкривається  умодосяжний  світ.  Кант  просто « рятує»  свободи,  виводить її  за рамки  діючого  закону  причино-наслідкового  зв’язку.  Людина  виступає  носієм  свободи  і  за розумінням  Канта   також  відноситься  до  емпіричного та умодосяжного світу.  Постає  наступне   філософське  питання:  якщо  людина  і вільна, то яким  чином  це співвідноситься  з її  емпіричним  характером?

Філософом  висувається  твердження  про  трансцендентну  свободу,  в  якій  вчинки  людини   стають  її власними,  з  якою б  необхідністю  вони  не  витікали з  емпіричного  характеру  при  його  поєднанні  з мотивами,  адже  емпіричний  характер  є лише  виявленням  умодосяжного характеру. Свобода  у Канта є передумовою моралі.  Тому  за  кантівським принципом, людина   свобідна  завжди,  в тім  вона  стає моральною  тільки тоді,  якщо  дотримується  категоріального  імперативу, за  яким  необхідно  чинити  так, щоб  максима волі  повинна  відповідати  силі принципу  всезагального законодавства.

Абстрактність  відомого формулювання  Канта  полягає в тому,  що  до  морального  закону  не повинні  приєднуватися   змістовні, чуттєві  моменти.  Не  важко  таке формулювання  застосувати  до  конкретних  випадків.  Достатньо  лише  уявити,  чи  може  дія,  що планується  бути  всезагальним  законом  поведінки  людей,  не  заперечуючи  себе ж саму.  Кантом  також  підкреслювалося, якщо дія,  яка виступає  в якості  всезагального принципу  не  заперечує  саму  себе,  то це не  може означати, що вона є моральною.

Необхідне додаткове, уточнююче   запитання:  а чи бажав  би  я. щоби  вчинок  або ж максима, з  якого він сам  витікає,  стали принципом, формою  всезагального  законодавства?    Це  уточнення  тільки  зближує  формулювання  морального закону Канта із  «золотим  правилом»  моралі: « чини з  іншими  так, як хочеш,  щоб  з тобою чинили»  або  у заперечній  формі:  «не роби іншим того, чого для себе  не бажаєш».  Кант ніколи не ототожнював  ці формулювання, стверджуючи, що  правило – це наслідок  морального  закону,  що отримується  при  визначених  обмеженнях.   Тому моральні  орієнтири  даються  людині  не завдяки розуму, а моральному  відчуттю, яке пізнається в апріорі.

Моральне  відчуття  виникає  в результаті  придушення  практичним  розумом  чуттєвих  схильностей, що   від початку  вважається  негативним,  а вже потім набуває  позитивного характеру.  Чисте  задоволення  від  виконання  свого  морального  обов’язку  ще не є  мотивом  здійснення  добрих  вчинків.  А  якщо це і було  би  так,  то  добрі  вчинки  втратили  б  свою безкорисність  і нічим не відрізнялися   від зовнішньо  подібних  легальних  вчинків,  не співпадаючи  з ними  за  егоїстичного  мотивування.   Кант  підтверджує право  людини  на задоволення  до  своїх  чуттєвих  схильностей, наприклад  щастя.  І  людина  має  бути гідною такого щастя,  а гідність  є складовою  морального  виду  мислення.

Таким  чином  гідність   виступає єдністю  добродійності та  щастя, до того ж  моральний  настрій  та  поведінка   обумовлені  пріоритетом  над прагненням до  щастя  як нагороди  за  добродійність.   Проте у  нашому  світі  натуральний  зв’язок  між  добродійністю та щастям відсутній.   Як  вже з’ясувалося свобода  та мораль  у кантівській філософії  виявляються  взаємозалежними  між собою,  оскільки при відсутності  свободи не  може  бути моралі,  а без  моралі – немає свободи.    Можемо  стверджувати,  що не лише  сам пошук  свободи  у площині  моралі,  але  й необхідність  допуску  свободи  для  непротирічного   осмислення   моралі  примушувала  філософа  вдаватися до умоглядних побудов.

Відтак  концепція   свободи  особи  у  кантівській   філософії   відіграє  теоретичну і гуманістичну  роль,  суттєво  впливаючи  на  подальший пошук  напрямку.  Вперше  в історії  філософії,  Канту  вдалося  обґрунтувати  принципову  відмінність  духовного  світу  індивіда  від  причинного  зовнішнього, натурально-матеріального.  Людина за  Кантом  є  не  тільки  чуттєво – природною  істотою,  але  розумною і моральною.  Такій  людській  якості  притаманна  в першу  чергу  незалежність  від  визначених  причин  світу, викликаних  зовнішньою необхідністю.  Через те  така незалежність  відноситься  до людини  і є складовою її свободи.

Кантом  розмежовуються  свобода  і необхідність   як  суть різних  рівнів  буття,    зовнішня  необхідність  зараховується ним   до  світу  явищ,  а людська  свобода  до  «речей  самих  у собі»,  тим  самим  визнаються  два  види  причинності – зовнішня та  вільна.  Свобода  людини  відноситься  до  «речей  у  собі»,  з притаманними їй  філософськими характеристиками.  Вона  має  різні  поняття  належного  як  фактору,  що  поєднує  різнорівневу   причинність.   Кант  доводить,  що належне   не  може  відбуватися  ззовні,  але  дає  можливість визначити діяльність людини   і  стати  причиною  вчинків  її ж  самої.  Насамперед   бачимо  проявлення  взаємообумовленості  світів,  не лише їхню розбіжність.  Філософ   також  визначає  поле  діяльності  свободи.  На  думку  мислителя,  таким  полем  діяльності  свободи  є  моральність  людини.

У  ній  філософ  вбачає  суттєву  якість,  за  якою  відрізняється  і підноситься  особистість.  Кант  не  старається  моралізувати, вчити  моральним  правилам,  а  здійснює  формулювання  принципу  автономної  моралі.  Цей  принцип  доводить, що  уся  діяльність  людини  повинна  виходити  із  її  власної  волі  та розуму.

 Богдан  Стрикалюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook