Християнству довелося пройти складний шлях розвитку. Його становлення у другій половині І століття нашої ери пов’язане з поширенням вчення Ісуса Христа по всій території могутньої держави – Римської імперії. У ІV столітті християнство стало державною релігією у Візантійській імперії. Формування біблійного канону привело до створення єдиної християнської доктрини – Символу віри.Разом з вченням християнства формувалася і сама християнська філософія. Основоположниками християнської філософії стали отці та учні Церкви. Перший період розвитку християнської філософії (кінець ІІ-ІІІ ст.), який тривав до VІІІ століття — став називатися патристикою. У цей період стали розглядатися основні проблеми християнської філософії – сутність Бога, відносини людини з Богом, будова світу, мета історії, філософія та теологія і їхнє співвідношення.
Як бачимо, християнська філософія намагалася звільнитися від гностичних нашарувань та перейти у чисту апологетику, метою якої стала побудова універсальної теологічної системи. Це призводить до зміни філософської парадигми, так як на Сході стоїцизм відступає, а на його місце стає платонізм, алегоричний метод біблійного тлумачення набуває герменевтичного статусу. Під впливом апологетичної традиції поки що залишаються західні патристи — Арнобій, Кипріан та Лактанцій. Патристика почала інстититуційно оформлятися ув Олександрійській та Антиохійській богословських школах.
Розпочинається християнська філософія з ідеї істини, яку необхідно було довести через глибоке пояснення Біблії. Спроба тлумачення Священного Писання була зроблена в середині І століття Філоном Олександрійським. Філон стояв на позиціях двох методів пояснення Біблії — буквального та (символічного) алегоричного . віддавав перевагу алегоричному методу тлумачення Святого Письма.
Раннім етапом формування патристики стає апологетика — період, в який відбувається захист християнської діяльності від язичницького впливу та вироблення єдиного світогляду – християнського (кінець І-ІІІ століття) Апологет Іустин Філософ вважав античну філософію в порівнянні з християнством низькою мудрістю. Титіан вважає античну філософію такою, що не містить моралі. Для апологета Теофіла усяке знання є початком віри, тому це розуміння подане християнською релігією.
Ще один ранній патрист Климент Олександрійський висуває ідею гармної віри та розуму. На його думку, філософія виявляється підготовкою для теології, вона є союзницею віри. Наступний патрист — апологет Оріген Олександрійський розробив вчення про Бога, божественні особи. Ним пропонується ідея створення матеріального світу з нічого (була присутня в античності.
За Тертуліаном християнська віра містить істину, яку не потрібно доводити або перевіряти. Тертуліан стоїть на позиції буквального методу пояснення Святого Письма. А те, що є недосяжним та неможливим, то потрібно вірувати. Звідси з’являється славнозвісна теза Тертуліана Credo quia absurdum.
Як відомо, ІІ століття нашої ери охарактеризувалося виникненням цілої низки єретичних наук – гностицизму, маніхейства, аріанства. З поглядів єретиків, світ перебуває у злі, створеному Деміургом. Гностики стверджували, істинне життя людини продовжується в іншому світ, а потрапити туди можуть тільки ті, які володіють знанням. Прихильником маніхейського єретичного вчення від початку був Августин Аврелій – християнський філософ, західний патрист. Проте вже потім, зрозумівши хибний шлях маніхеїв – віддійшов від них. Августином обґрунтовуються ідеї щодо створення світу з нічого, звертається погляд на проблему часу, розповідається про душевні здібності, а також, що є дуже важливим — вирішується проблема віри та знання.
Вікова патристика розпочинає своє формування у IV-V століттях. Вона пов’язана з розробкою комплексу тринітарного, христологічного вчення і його оформлення в єдину доктринальну систему — догматику. Перша половина IV століття, характеризуться утвердженням християнства державною релігією. Ключову роль відіграють Вселенські собори, які надали богослов’ю догматичну форму, заслуга належить першопочатковому Нікейському собору 325 року. Процес теоретизації тринітарної та христологічної проблеми досягнув найвищого розквіту. На основі неоплатонізму створюються класичні богословські системи, розроблені на Сході — кападокійцями та Псевдо – Діонісієм Ареопагітом, а потім на Заході — Марієм вікторином та Августином Аврелієм.
Формування пізньої патристики припадає на VI-VІІІ століття. У цей період відбувається своєрідна кристалізація апофатичного та катафатичного богослов’я (негативного і позитивного). Патристика з теоретично-догматичною стороною набуває форми канону (незмінного правила церкви). Інтенсивно проводиться коментування та систематизація канонів Леонтієм Візантійським. Водночас набувають росту містичні тенденції Максима Сповідника, зміщується акцент на арістотелізм Іоанном Дамаскиним, усе це призводить до виникнення на Заході схоластики і її представників Боеція, Касідора. Інколи теоретизована схоластика мала перехідні форми.
Схоластика більше тяжіла до філософії, змінила методологічні орієнтири, поступово звільняючись від обмежень конфесійсного філософствування.
Теологічні проблеми набули свого нового життя в період Реформації, на яку вплинуло вчення Августина про напередвизначення Боже, що тим самим визначило протестантські установки та рамки конфесійної полеміки у ХVІ-ХVІІ століттях. Результатом процесу розвитку патристики стала комплектація ідей, сприйнятих та запропонованих християнською філософією. Серед цих ідей зустрічаються такі:
- Теоцентризм (підтверджує те, що Бог є джерелом буття, блага та краси).
- Креаціонізм (Створення світу «з нічого», тобто існуючої порожнини).
- Персоналізм (створення людини за образом Божим та подобою).
- Провіденціалізм (напередвизначення) — торкається світу, людської історії та людей.
- Сотеріологізм (згідно цієї позиції кожна людина повинна у житті направляти себе і свою душу до спасіння).
- Ревеляціонізм (одкровення) — допомагає пізнати істину через досягнення смислу Святого Письма, через апостольське , пророче вчення та містичну інтуіцію.
Богдан Стрикалюк
