У буддизмі поняття дхарми займає центральне місце, і розбіжності між різними школами часто зосереджуються на їхній онтологічній реальності. Хоча всі буддисти визнають непостійність емпіричного світу, сарвастівадини вважали, що дхарми є вічно існуючими реальностями. Вони стверджували, що дхарми діють миттєво, створюючи емпіричні явища, які, хоча й ілюзорні, мають існування поза межами емпіричного світу.
На противагу цьому, саутрантики, інша рання буддійська школа, вважали, що дхарми не є вічними, а миттєвими. Вони наполягали на тому, що єдині дійсно існуючі дхарми — це ті, що діють у поточний момент.
Школа Сарвастівада також відома як Вайбхашіка, завдяки коментарю «Mahavibhasha» («Велике пояснення»), написаному у 2 столітті. Цей текст мав великий вплив на буддійську думку і був прокоментований Васубандгу, видатним буддійським мислителем 4-го або 5-го століть, у його праці «Абхідхармакоша». Хоча пізніше Васубандху перейшов до традиції махаянського буддизму, елементи школи Сарвастівади залишили свій слід у його мисленні і, відповідно, вплинули на розвиток махаянської думки.
Таким чином, Сарвастівада, з її унікальним поглядом на природу дхарм, відіграла важливу роль у формуванні буддійської філософії, зокрема, в її метафізичних аспектах. Її вплив можна простежити не лише в історичних суперечках раннього буддизму, але й у розвитку махаянської традиції, яка згодом поширилася по всьому буддійському світу. Вчення про вічність дхарм продовжує впливати на сучасні буддійські школи, підкреслюючи глибокий зв’язок між ранніми філософськими традиціями та сучасними інтерпретаціями буддизму.
Іван Гудзенко
