В тім велася боротьба чарівництвом за допомогою укладених законодавчих та церковних заборон. Та попри сій страх та ризик візантійці все ж таки вдавалися до різних форм магії, що набула свого поширення в суспільному прошарку. Християнські ортодокси витлумачували цей феномен як хибну оману, котра суперечила ролі Бога, який єдиним джерелом влади світу. Більшість сприймала релігію як здатність діяти поза божественним контролем, не дивлячись на моральну суть самого питання.
Підтримували окультизм своїми рішеннями імператор Костянтин Великий І, який нічого страшного не побачив в магії медицини та заклинаннях для призупинення непогоди, потім Констанцій ІІ – некромантію з її остаточним узаконенням, а в пізнішому часі – закляття як привід впливу на кінські скачки. Ще до імператора Костянтина ранні отці Церкви піддавали критиці язичницьку філософію, елліністичну астрологію. Так апологетом ІІ століття нашої ери Татіаном грецька філософія богів пов’язувалася з демонами. Тертуліаном винахідництво магії та астрології приписувалося ангелам, які відпали від Бога.
За часів правління Костянтина магію практикували християнські священики. Так аріанами в магії був звинувачений Афанасій Великий, несторіанами — Іва Едеський. Перевага у поширенні магії віддавалася здебільшого світській владі. Так наприклад, імператор Костянтин І побоюючись власної смерті, у 319 році нашої ери вводить законодавчі заборони щодо окультизму. У 357 році Констанці ІІ також вводить заборону проти віщунів.
У 362 році імператор Валентіан І видає наказу про заборону язичницького ритуалу, піснеспівів, поховальних жертвоприношень. У 371 році ним були декриміналізовані гаруспіки. Закони з кожним часом відновлювалися. Виключення було зроблено тільки у 438 році, і пов’язане воно із застосуванням астрології з медичною та сільськогосподарською метою.
Усі види стародавніх римських потрапили під імператорську заборону. В подальшому щодо магії законів вже не приймалося. Ще одним виключенням стає новела Лева VI про «білу магію» (захисні та допоміжні амулети та заклинання). В ортодоксії такі справи без покарання не залишалися: наприклад протеже Феодора Сантабарене було побито батогом, вигнано та осліплено за те, що той використав магію, щоб прихилитися біля імператора Василія І, а в 1160-х роках Мануїлом І були осуджені придворні Сиф Скліра та Михаїл Сікідіт за використання чарівництва, щоб спокусити дівчину та насилання мученицьких видінь.
Так правилами Василія Великого, жінки, які за допомогою приворотного зілля спричиняють смерть або ж займаються виготовленням засобів для абортів названі умисними вбивцями. Григорій Нісський до тих, які намагаються звертатися не за Божою допомогою, а чарівників та гадалок, приймаючи їхні послуги звертається як до віровідступників. Підтвердженням заборон магії, гадання, передбачення (Нікейський собор назвав окультні практики єрессю, Лаодикіський – заборонив священнослужителям займатися подібною практикою, Трульский – накладення епітімії на шість років для тих, хто займається гаданням на блюді, пророцтвами).
До представників окультизму у Візантії можна віднести Іоана Грамматіка, імператрицю Зою (дізнавання майбутнього за допомогою ікони), волхва Іліодора, тощо.
Пегас
