Виховання дітей – сиріт було покладено на плечі діда по його рідній матері. Вступив на навчання в реальне училище. У 1900 році – здійснює переїзд в Царське село, розташоване поблизу міста Петербург, де і продовжує своє навчання.
Після вдалого складання іспиту, Дмитро вирішує поступати на юридичний факультет при Петербурзькому університеті. Університет закінчив 1907 року. Налагодив тісні дружні відносини з молодими студентами – майбутніми українськими істориками, політичними діячами, публіцистами Дмитром Дорошенком, Олександром Лотоцьким, яких надихав і сам Донцов. Дмитро час від часу сидів в читальні публічної, а потім університетської бібліотеки, де ознайомлювався з виданнями Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, зацікавлювався українськими науковими книгами Галичини, котрі можна було дістати за спеціальною рекомендацією чого чи іншого професора.
Донцов добре ознайомлюється з працею Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яку використав в якості програми української політичної партії, названої «Революційна Українська Партія». Сама ж проголошена ідеологія РУП скеровувала Михайла у подальшому активному житті. У північній столиці Росії Донцов знаходить себе публіцистом, увійшов до складу Української соціал – демократичної робітничої партії. Займає посаду редактора газети «Наша дума». Якщо ж ідеї соціалістичної партії йшли врозріз з ідеями повної незалежності України, то він відразу ж відходив. Залишив соціал- демократію у 1904 році. Вході розгорнення демократичної революції 1905-1907 року в період Російської імперії був заарештований в місті Києві. Потрапив до Лук’янівської в’язниці, загартовував дух борця за відстоювання власних ідей. Був узятий під поруки за клопотанням родичів та громадської діячки, доктора медичних і фізіологічних наук Валентини Яновської – Радзиновської з правом виїхати в Галичину.
З 1909 по 1911 роки — продовжує навчатися у Віденському університеті, в якому зустрівся з чарівною українською студенткою Марією Бачинською і вперше закохався. У 1912 році приймає рішення одружитися на Марії – уродженки села Сморже Долішнє Стрийського повіту. Марія у свій час закінчила Перемишлянський ліцей, отримавши вищу освіту у торгівельній школі міста Відень. У 1914 році — перебувала у складі українських січових стрільців (УСС), воюючи у жіночій чоті.
Також перебувала з важливою дипломатичною місією УНР в таких країнах як Данія, Швейцарія, Німеччина. Проживала у місті Львові. Опікувалася дівочим полком пластунів. Допомагала у роботі Донцову, яка стосувалася видання «Літературно-наукового вісника». У 1927 році — очолила Союз українок Волині, потім жіночий часопис «Громадянка». Разом з кооперативом «Українське народне мистецтво», до якого увійшли Малицька, Броньовська, Вербицька, Гургула, в тому числі з часописом «Нова хата» започатковують демонстрацію українського традиційного народного одягу, яку відкривають на Першому Жіночому Конгресі в місті Станіслав. Їхня популяризація зростала і систематично проводилася по всіх містах Галичини. У 1950 році – проживає у Сполучених штатах Америки. Стала активною учасницею Союзу українок США. Довгий час працювала зі своїм чоловіком Дмитром Донцовим і стала надихати його як в професійному так і творчому житті. Дружина Донцова померла після нього у 1978 році.
У 1909 році – на першому зїзді студентів Львова виступив з рефератом антиклерикального характеру на тему «Школа і релігія», тим самим засуджував церковне «мракобісся». Проте під дією впливу Марії Бачинської, родичів і знайомих дівчини, в його поглядах відбулися поступові кардинальні зміни молодого соціаліста Донцова на націоналіста. У 1913 році приймає участь у ІІ зїзді студентської молоді Львова, на якому виступає з рефератом на тему: «Сучасне становище нації і наші завдання», окреслюючи в ньому важливий крок нації — державну незалежність; до того ж в тексті його реферату прослідковувалася деяка лояльність щодо Австро-Угорської імперії.
Під час цього з’їзду, відбулася зустріч Донцова із основоположником української військової організації (УВО) та організації українських націоналістів (ОУН) Євгеном Коновальцем. Коновалець також приймав участь у студентському молодіжному з’їзді в м. Львів, зачитуючи реферат під назвою «Справа університету». Неабияке враження на самого Коновальця справив реферат Дмитра Донцова, оскільки в його особі він вбачав людину, яка міцно стоїть на основному принципі соборності України і регулюється тільки ним. Зустріч Коновальця з Донцовим набула великого і важливого значення як для майбутнього народу так і посиленої боротьби за українську незалежну державність.
Відомий соратник, керівник пропаганди ОУН Степана Бандери, Микола Климишин назвав діяльність Коновальця і Донцова великим успіхом щодо виховання молоді, яка виростала в буремні 20-30 –ті роки ХХ століття. Праці Донцова сприймалися дуже різко зі сторони владних структур, шовіністичних кіл Російської імперії. Так, наприклад демократ , кадет – шовініст Мілюков виступаючи в російській «Державній Думі» стверджував, що ідеологія Донцова набиратиме обертів, доки імперія не змінить курс на національну політику. У 1914 році Донцова обирають як співзасновника і голову союзу визволення України (СВУ). В період Першої світової війни СВУ із більшістю патріотично налаштованої галицької інтелігенції підтримує Австро-Угорщину, так як в Росії бачить ворога, який не може змиритися з українською незалежністю. Донцов в складі СВУ з іншими соратниками проводить як сильну антимосковську пропаганду на міжнародній арені так і організаційну діяльність серед ув’язнених в концтаборах, займається видавничою справою.
В результаті конфлікту з президією щодо влагодження фінансових питань та спробою перетворити СВУ на австро-угорську агентуру, Донцов приймає остаточне рішення про вихід з організації.
У 1917 році – у Львові захищає докторську дисертацію і отримує ступінь доктора юридичних наук. У 1918 році — переїхав до Києва, призначається на посаду директора української телеграфної агенції (УТА), що діяла при уряді українського гетьмана Павла Скоропадського. Заручившись підтримкою Петлюри і Коновальця, виїздить в місто Берн, а звідти – у Відень, повертається у Львів. У місті відбувається наступна зустріч з Коновальцем. У 1922 році з ініціативи Коновальця влаштовується редактором «Літературно-наукового вісника», потім — часопису «Заграва» (1923-1924рр.). Працює над редагуванням «Літературно-наукового вісника» (1922-1932 рр.), згуртовує цілу низку видатних письменників, есеїстів та ідеологів.
Будинок Донцова перетворюється в справжній український салон, осередок, в якому вирує літературне і журналістичне життя, відбуваються зустрічі провідних діячів політики, літератури, мистецтва. Відомий український письменник, пропагандист ОУН у 1944 році Петро Дужий окреслює Донцова як ексцентричну особистість. Адже ОУН опікувалася долею молодої інтелігенції України, у складеному списку і період війни зазначалися імена тих, яким надавалася допомога. Його натура стає сильним виявом духовного життя України у міжвоєнний період.
М. Сосновським підтверджується обстоювання Донцовим головної ідеї – інтерес до українського націоналізму, державності. В цьому питанні він займав позицію в громадському, політичному, культурному житті. Історик та дослідник націоналістичного руху в Україні Анатолій Бедрій стверджує, що особи, які були повязані з ОУН, відносились до школи Дмитра Донцова. Степан Ленкавський щодо конгресу ОУН у 1929 році написав наступне: політичний рух Донцова став протиставленням ворожій ідеології, віднайшовши головні напрями націоналістичної ідеї, заклав нову політичну концепцію. Інтересною виявилася інтерпретація терміну «націоналізм» Климишиним. Його розуміли як протиставлення комунізму, що базувався на інтернаціоналізмі, намагаючись у будь-який спосіб подолати націоналізм як ідейний український рух. про націонал-соціалізм німців менше хто чув ніж про фашизм.
Донцов, за свої націоналістичні ідеї потрапляє в польський концтабір Береза Картузька, і тільки після розгрому Польщі був звільнений. У місті Берлін, розташованій у ньому штаб-квартирі ОУН на штрассе Вільмерсдорф зустрічається з Миколою Климишиним, який згадує його із попередньої зустрічі в місті Кракові під час виступу Донцова із доповіддю перед студентською громадою. На запрошення Русової приїздить в Румунію, де займається видавництвом журналу «Батава». Переїздить в Прагу, а потім — в Париж, із столиці Франції — до Сполучених штатів Америки.
З 1947 року проживає в містечку Монреаль в Канаді. З 1948 по 1953 роки — викладає українську літературу для студентів місцевого університету. Відійшов з життя навесні 1973 року в місті Канада. Ідеолога українського націоналізму було поховано в Саут-Баунд-Бруці в США на місцевому українському кладовищі. Після себе для українців залишив колосальну наукову і публіцистичну спадщину: «Націоналізм» (виданий у Львові 1926 року), книги «Культура примітивізму» (видавництво Черкаси-Київ в 1919 році), а також «Підстави нашої політики» (у Відні 1921 року), «Наша доба і література» (у Львові 1937 року), «Дух нашої давнини» (в Празі 1944 року) та інші праці.
З поглядів однодумців Дмитра Донцова чітко видно його безкомпромісність, непримиренність, активну націоналістичну позицію. Постать націоналіста хоч і має протиріччя, але характеризується полум’яною любов’ю до української землі, віковічним прагненням нашого народу України до свободи. Відтак і всі, які живуть у незалежній українській державі повинні пам’ятати про заслуги патріота, націоналіста, сина України, хоч і росіянина за народженням, але українця, загартованого у боротьбі за волю українського народу Дмитра Донцова.
Богдан Стрикалюк
