Вагомим компонентом для волевиявлення людини, мусить бути неодмінно присутня свобода. Оскільки вона, як відкритий простір для птаха, є вмістилищем, для наших дій. Проте, в більшості, коли нам дається цей простір, і ми підхоплені ейфорією, здіймаємось на занадто високий рівень,виявляємось не підготовленими, слабкими пташенятками, котрі не в змозі витримати сильного пориву вітрів, і в кращому випадку болюче падаємо об землю.
Тому, аби піднятись в ту омріяну ввись, потрібно для початку вирости та окріпнути.
Нажаль, свобода найчастіше сприймається, тільки, як зовнішнє, а внутрішні кайдани і блоки, легко ототожнюються із самою особистістю. Хоча, зовнішня свобода неможлива без внутрішньої, і без останньої від неї залишається тільки одна назва.
Ми добровільно стаємо невільниками, обмануті поверхневим поглядом на світ. Стаємо невільниками, відвертаючи свій погляд від внутрішнього. Стаємо невільниками, тому що самі цього хочемо.
Ми, не придаємо уваги, як впадаєм в залежність від людей, речей, і робимо їх центрами нашого кругозору. Але сам світ, він відкрита книга, показує наскільки пагубними є мотузки, якими намагаємось себе зв’язати з об’єктом. Адже скільки не зв’язуй, а будь — які союзи, нехай вони і дуже міцні, розпадаються: під дією часу, від непорозумінь, атак, або ж зміни інтересів, тих хто цей союз складає. Такий закон нашого світу, усе минає, розпорошується, змінюється. І вкладаючи стільки очікувань, упереджень, надій, пізніше страждаємо, коли виявляється, все не так, як собі уявляли.
Ми, загубились і погрузнули в загальноприйнятому, стараємось відповідати йому, або ж повністю зливаємось з ним. Стаємо настільки залежними від суспільства, що воно без зусиль може нами маніпулювати, і підштовхувати до певного напрямку. Суспільство було нашим вихователем з самого дитинства, і в його стінах ми зростали, та в ньому функціонували. І це природно, що в підсумку, насичені його знаннями та поглядами, проте не варто себе обмежувати, лиш його світоглядом, а хоча б перевірити, чи він єдино можливий і єдино правильний.
Ми відчуваємо страх, тонемо в невірі у свої сили, займаємось незрозумілим і безрезультатним самобичуванням, засліплюємось жаданнями, і в безумі б’ємось крилами об залізну клітку. А життя невимовно просте, але в середині людини панує дрімучий ліс, серед непролазної гущі якого, царюють тіні, монстри та пастки.
Фактом є те, що ми, не в змозі бути на одинці самим з собою. Або ж, що гірше, намагаємось втекти від себе. Схожі на вічних безпритульних, для яких кожна пристань, буде хиткою та ненадійною, оскільки, існує тільки одна домівка, відцуравшись від якої прирікаєш себе на перемінливі скитання.
Сильчук Назар
