– Йо-йо-йо-йо-йо-йо-йой, яка ж ти гарнюсінька! – захоплено прошепотіли уста художника. Крижина навіть не глянула на нього.
На другий день художник прийшов знову.
– Я радий бачити тебе, бо ти – найкраще створіння, яке я зустрічав у своєму житті, – мовив він,
– Хочеш, я тобі пісню заспіваю?
Крижина мовчала. Схиливши голову, засмучений, художник пішов додому. Він подумав: «Напевно, я їй не подобаюсь».
– Може, я тобі подарую картину? – спитав третього дня.
Знову нічого не відповіла крижина. Закоханий юнак прийняв її мовчання за згоду. Тому наступного дня прийшов із пензлями і фарбами. Малюючи,
сказав:
– Мила панночко, я вам сьогодні подарую картину, яку ще ніхто нікому не дарував. І намалюю її біля вашого серця. А сонечко на ній буде ясне, гаряче, і воно дуже швидко розтопить лід вашої душі. Я прийду до тебе завтра. Кожного дня приходитиму, і, врешті, ти подаруєш мені свій сміх і вроду. Ми будемо найщасливіші у світі.
Зітхнувши, художник пішов додому. Він приходив кожного дня. Та одного ранку не застав її. Побачив тільки уламки криги, які плили по воді. На одній із них була кохана Крижина.
– Чому так холодно ти пішла від мене? Я любив би тебе до кінця віку.
– Не потрібна любов тим, у кого немає серця, – булькочучи водами у відповідь хлопцеві, протарахкотів льодохід.
Як часто ми любимо тих, хто не вартий нашого кохання. Тільки розуміємо це вже по всьому.
Юлія Головчин
