Дещо про філософію, але те, що нікому непотрібно.

filВиникнення думки не передбачає формування буття філософії. Зупинимося на цій думці. Легко ствердити, що ця думка насправді нічого не вартує, оскільки виголошена лише тут, на цьому клаптику байтів, які займають цифрову пам”ять. Так, звісно, цю думку міг висловити ще хтось до мене, що в загальному стверджує універсальність знання. Хоча, нині і тут, ця проблема нас не цікавитиме. На даному етапі своїх роздумів я зустрівся з питанням: “Що є філософія?”.
Легко задаватися таким питанням і ще простіше знайти відповідь у філософському словнику будь-якого року видання. Що тут можна додати. Давайте відкинемо словники і відкинемо всі умовності. Принаймі зараз. Відчуйте себе вільним і тим, хто може не виходити за свої рамки свободи вибору терміна, а тим, хто може рухати рамками, зміщувати їх власними вольовими бажання. Якщо виникне звинувачення у суб”єктивізмі. Безперечно. Ми його приймаємо.
Так, що ж таке філософія? Якою вона може бути? Чому українські реалії дійшли до чітких закордонних канонів французької феноменології та раціональності штибу Канта, Гегеля, Аквіната? Чому письмо, наближено до трактатів С. Керкегора, А.Камю, Е. Чорана, Д. Кампера, в більшій мірі філософських візій Сартра, простоти Р. Генона у пошуках традиції через філософські роздуми. Глибина і архаїчність філософських рефлексій М. Еліаде залишаються осторонь від терміну “філософія”? Звісно, будь-хто може висловити те, що чому ж сюди ще не вписали Достоєвського від якого Європа ще до сьогодні не може відійти…глибини його екзистенційних конвульсій.

Перелік вище згаданих філософів суто особистий і не є останньою інстанцією для визанчення будь-чого.
Справа в тому, що ми звикли відраховувати філософію від канонів, які нам запропонували мислителі античності. Виникненя чогось дає нам коріння, джерело того, що формує модель, форму для пояснення. Пострадянська освідченість звикла сприймати модель філософії як історію філософії.
Звісно, це не є проблемо, адже це також надто важливо для розвитку будь-чого. Вміти відслідковувати і мати знання про історію ідей, філософії і всього, що з нею пов”язано. Це неодмінно дуже важливо. Так філософія існує як цілком живе явище у просторі, часі, в діалогах, книгах, тав будь-чому, так само вона існує і поза цим. Філософія творить сенси, залишає сліди на рівні дуже і дуже глибинному. Філософія тут стає маркером епохи, яку ми можемо окреслити та відрізняти від інших епох в історії, тим самим ці маркери дають нам змогу відтворювати ідеї, які були вже сказані й відкривати набагато ширший зміст ніж сучасники опрацьованої нами філософської системи чи ідеї.

Так, дуже легко зійти до певного схематизму, коментувати коментаторів. Будь-яка схема залишається лише схемою, що відображає шлях роздумів конкретного філософа чи філософів конкретної епохи. Реальна ж філософія живе синтезом та відбиванням і вловлюваннями давнього ехо її попередніх поціновувачів та доглядачів. Чинником реалізації такої філософії в житті індивідів стає реалізація ними ідей і визнання того, що філософія не лише спекулятивне споглядання, але і жива та необхідна для повсякдення. Тому, для певних філософських ідей час настає не сьогодні, а через декілька століть, тому що ідеї які були сказані зараз не можуть втілитися в буденному житті, але зможуть здійснитися через 200 років. Це лише вказує на те, що філософія жива і постійно розвиваєтьтся. Подібні приклади ми можемо відслідковувати з античною філософією чи із ідеями гуманістів Ренесансу.

Тому буття філософії — це становлення і здійснення філософської думки в житті індивіда, який перебуває у філософії.
Є глибинне і щось спільне, що єднає все філософствування. Не будемо вигадувати наново колесо. Це є “Логос”, “Дао”, “Шуньята”, відповідно європейська, китайська та індійська традиція. Зазначений принцип заданий цими глибинними поняттями, які залишаються таємницею і сьогодні для всіх мислителів.

Але чому виникає відмінінсть між розуміннями та намаганнями пояснити ці глибинні принципи? Чому одні мислителі пізнають світ науковими методами, за допомогою логіки, експеременту, а інші за допомогою споглядання та уяви? Пройнята логікою філософія спрямована розділяти на частини об”єкт чи суб”єкт який вона пізнає. Філософія, яка формується на споглядані намагається охопити весь об”єкт як цілісне. Я приймаю другу позицію. Відмова описувати феномен і відмова його членувати на дрібні осягнуті розумом частини. Аргументую тут все думкою Арістетеля “Знання про частинки цілого не дає нам знання про саме ціле”.
Запропонованому есе можна висунути звинувачення, що тут використовується метод для пояснення проти якого виступає автор. Звісно, це так…, інакше зараз не поясниш. Шкода, щоб зрозуміти функціонування організму кота, нам треба було його різати, виймати його нутрощі, щоб зрозуміти як він працює. Ми направленні в середину, а не на проекцію живого кота, який теж має свою сутність, яка має розкритися, а ми її зводимо на функціонування. Дико за людей і шкода кота.
Але все ж, повернімося до філософії. Хоча запропонувати фрагмент із книги українського філософа (нажаль чи на щастя ніде раніше такого пояснення я не зустрічав, тому пропоную саме цей фрагмент із книги “Вступ до філософії. Онтологія людини” В.Г. Нестеренка.): “Епістемний спосіб буття філософії можуть бути вчення Арістотеля, Фоми Аквінського, Гоббса, Канта, Гегеля, нарешті, увесь філософський позитивізм XIX і XX сторіч (Конт, Спенсер, Мах, Авенаріус, Рассел та ін.). Скрізь тут ми стикаємося з прагненням передусім логічно відтворити світ і людину в ньому шляхом упорядкування й узагальнення наявного знання. Істина розглядається як теоретичний образ дійсності, й те, що не відповідає цьому образу, виштовхується на периферію усвідомлення.”
Це є перший фрагмент буття філософії.
Другий фрагмент: “Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання, а життєствердна стихія творчості – як відкритість і неупередженість думки, як одвічне поривання до відшукування й ствердження істини. Власне, це те, шо Піфагор, Сократ, Платон і багато інших називали мудрістю. Тому відповідний спосіб буття філософії називають софійним. Платон, Сенека, Августин, Паскаль, Кіркегор, Ніцше, Толстой – все це філософи софійного типу. Філософське знання для них – це передусім універсальний засіб самовизначення й самопіднесення людини. Вони не споглядають буття, а ніби перебрідають його вбрід, часом долаючи супротивну течію, їхнє ставлення до істини – пристрасне, часом ревниве служіння. Але ніколи не поривають вони з буттям і його смисловим осереддям – людиною.”
Запропоновані способи буття філософії — епістемний і софійний. От виникає питання чому так нівелюється софійний тип філософствування? Адже він стоїть в основах, щоб творити те, що потім можна буде піддавати систематизації… Чому у відновленні академічної філософії в незалежній Україні ми вдалися до копірайту та цитування європейської філософії, яку більшьшість кандидатів філософських наук навіть не взмозі відтворити простими словами, як івони вивчили із радянських підручників, ане те, щоб осмислено в ній перебувати та обережно зривати з неї виноградні грона, які будуть давати нам прекрасне вино. Нажаль в Україні таких мислителів одиниці, які мають свої іноземні виноградники і ще менше тих, хто робить якісне вино, не розбавляючи його спиртом.
Чому філософія в Україні не розпочалася із софійного типу? Чому Чижевський написав, що українці не філософська нація? Ми стабільно за всю історію української філософської думки втрачаємо потенціал витворити свою філософську традиції. Відверто підтримую спротив до активації філософії Сковороди в українській традиції.
У вище заначеній праці Нестеренка викладена модель, як діє такий діалог двох типів філософствування: “У процесі розвитку філософії спостерігається навіть певний ритм: період переважання софійного способу породження й здійснення філософських ідей (софійний тип філософування) змінюється періодом поширення, а то й панування епістемної філософії; потім знову на передній план виходить софійна філософія й так далі. Скажімо, на зміну періоду одвертої софійності грецької філософії (публічні філософські бесіди Сократа, художньо-філософські діалоги Платона) приходить період епістемності у філософії. Арістотель не тільки узагальнює й упорядковує набуті його попередниками філософські знання, він також дає лад майже всьому масиву також дає лад майже всьому масиву наявних тоді знань. Одночасно представники школи Платона займаються подальшою розробкою й деталізацією ідей свого вчителя, наближаючись у способі мислення радше до Арістотеля. Започаткована ним форма філософського тексту – форма трактат – на багато сторіч набуває характеру найбільш достотної форми реалізації філософських ідей. Таким чином, софійний спосіб філософування виходить на передній план, починає переважати в культурі тоді, коли конче потрібним стає породження нових філософських ідей, коли відсутною стає потреба в розширенні обріїв філософського мислення. Софійна філософія здійснює прорив у майбутнє; прорив, який часто-густо не спирається безпосередньо на наявний рівень знання й наявну здатність до самоусвідомлення. А справжнім грунтом філософського новаторства тут є сама здатність філософії до універсального осягнення дійсності, а отже, й здатність охоплювати й висловлювати у свій спосіб такі тенденції буття, що не віднайшли ще свого відтворення в усталених структурах суспільної свідомості й культури. Філософія в її софійному вимірі здатна на висловлювання практично нескінченної смислової глибини. 
Філософія епістемного типу відіграє в культурі упорядковуючу, організуючу роль. Вона здійснює раціонально-логічну обробку й розгортання філософських ідей, породжених творчим натиском софійного мислення. Так на зміну творчим пориванням і всеосяжним прагненням філософії доби Відродження (Кузанець, Бруно, Монтень тощо) приходить урівноважена й послідовна, зорієнтована на ідеал універсального знання філософія XVII сторіччя (Гоббс, Декарт, Локк, Лейбнц). Так на зміну шуканням достотної духовності у острозьких книжників згодом приходить раціоналістична філософія професорів Києво-Могилянської академії. Щоправда, згодом у другій половині XVIII сторіччя знову піднімається хвиля софійності у філософії: художньо-філософська література на Заході, життя й вчення Сковороди в Україні.”
Запропонований уривок, чітко висловлює, що необхідна зміна філософських типів мислення. Але, чомусь, українська академічна філософія зависла в епістемній традиції досить давно і ніяк не збирається здавати свої позиції. Відразу при появі софійного типу філософського мислення і його продукту (книги, статті, тощо) ми швиденько записуємо то у літературу. Тому що ця галузь стала надто гнучкою, що стабільно її засмічує низькоякісними псевдодуховними стражданнями, які всі чомусь хавають як суперсучасне та модне чтиво. Звісно це питання цілого дослідження чому Дереш та Карпа стали світилами сучасної української літератури. Тому ми тут на цьому не будемо зупинятися.
Ми вміло заперечили самих себе. Дружньо досліджуємо Дерріду, Рікера, Канта, Арістотеля, Платона, Прокла, Августина, Гуссерля, а самим ніяк не хочеться подумати, що конкретно може сказати мислитель, який народився в Україні, про Суще, Логос, Чесноти, Віру, Бога, навіть, якщо більшість із подібних термінів чужі для нашої мови, вони достатньо міцно вкорінилися в нашу традицію та ментальність, щоб ми могли їх по-мисли-ти. Українська філософія вже надто доросла і здатна творити свій, особливий дискурс, опираючись на зання, які ми отримали у процесі вивчення та перечитування мислителів із минулого тисячоліття чи століття. Чому ж нам все простіше когось цитувати і нічого самим не коментувати… Коментарів, власних рефлексій буде достатньо, щоб розпочати думати, а не повторювати те, що вже сказали.
У філософії приховані вічні питання, які потребують наших відповідей, що підійдуть до наших реалій в яких ми живемо і працюємо сьогодні.

Віталій Щепанський