Рецензії

З приводу “По поводу…” (до дискусії довкола книги Емануеле Северино “Сутність нігілізму”, Темпора, 2020)

Можна лише порадіти з того, що книжка “Сутність нігілізму ” таки зачепила професійних філософів.

Ось, наприклад, маємо критичний відгук шановного пана професора Віктора Петрушенка “По поводу книги Э. Северино “Сущность нигилизма”.

Зі свого досвіду знаю, що писати критичні відгуки – справа, сказати б, невдячна й така, що постійно звертає не так на те, що критикується, як на тебе самого, на твою власну позицію з того або того питання. Причім позиція твоя мимохіть починає увиразнюватися вже з вибору того, що ти критикуєш. Якщо, приміром, хтось піддає критичному розгляду Євангеліє від Івана, то зрозуміло, що його позиція – принаймні поза межами ортодоксального християнства. З другого боку, якщо людина таки береться за таку справу, то очевидно, що те Письмо або чимось їй зімпонувало (і вона своєю критикою хоче його поліпшити й підправити, пропонуючи свій, хай і неортодоксальний, варіант), або чимось їй геть муляє, бо ламає стереотипи її мислення й увиразнює ті суперечності, які вона має при собі, але сама не насмілюється їх визнати (тож і своєю критикою людина намагається попхнути те Письмо на маргінеси).

З приводу “По поводу…”  (до дискусії довкола книги Емануеле Северино “Сутність нігілізму”, Темпора, 2020)

В цьому контексті показово, що з великого масиву виданої в Україні філософської літератури для критичного огляду “По поводу…” обрано саме працю Северино “Сутність нігілізму”, а не, скажімо, “Картезіанські медитації” Гусерля чи “Книгу спасіння” Ібн Сіни, чи “Ранкову зорю” Ніцше, чи яку іншу, наприклад, з тих, що видані у вид. “Темпора” (а я, приміром, із задоволенням почитав би такий критичний відгук В. Петрушенка про Гусерля). Отже, розглядаючи причини саме такого вибору, маємо дві версії: або “Сутність нігілізму” зімпонувала, або замуляла. І схоже, що критичного відгук обумовлений радше другим, ніж першим. Чимось та “Сутність” таки вдряпнула. Чим саме?

Процитую: “А в общем он [мова про Северино. – Ю. О.] считает всю историю европейской философии после Парменида историей сплошных заблуждений и вхождений в абсурд, противоречия и апории: чуть ли не – лучше бы ее вообще не было! Правда, если бы так получилось, непонятно было бы, где сам Э. Северино брал бы понятия и категории, откуда бы извлекал требования логики и даже сам предмет своего дискурса”.

Щодо першого речення цитати, то варто пригадати ту відому сцену, де на запитання “Ти цар Юдейський?” Ісус відповідає два слова: “Ти кажеш”. Я про те, що Северино у своїй праці показує і розкриває ті суперечливі тези грецьких філософів, які свого часу були некритично взяті за аксіоми і через християнство запанували в наших мізках – свідомості, мові й, звісно, філософії. У нього немає отого “чуть ли не…”. Його праця не про “чуть ли не…”. А друге речення цитати вочевидь випливає з першого. Тобто з “чуть ли не…” вибудовується “а вот если бы…”. Загалом, друге речення цікаве саме собою. Воно нагадує мені ситуацію, коли критикований твір ганять за те, що він написаний словами. Так В. Петрушенко ганить Северино, що той використовує філософські поняття й категорії.

Це те, що автор критичного відгуку вважає першим “фатальным противоречием” позиції Северино.

Не менш цікавим є й “другой фатальный промах Э. Северино”. На думку автора критичного відгуку, таким “является его [Северино. – Ю. О.] наивное убеждение в том, что некий единый тезис, даже если он коренится в самом основании некоторого типа мышления, способен определить ход истории некоторого типа цивилизации. Я считаю такое убеждение наивным […] просто потому, что ни в одном сообществе людей, тем более, ни в одной цивилизации нет и не может быть унитарного мышления и мировоззрения”.

Wow!.. А хіба теза “бог є” – це не теза унітарного мислення й світогляду теїстів? І хіба вона не визначала “ход истории”? А мислення на основі протилежностей хіба не є унітарним для західного способу мислення (на відміну від Сходу)? І поняття “об’єктивність” хіба не є унітарним для наукового способу мислення?

А ось уже й зовсім чарівна фраза з відгуку: “Ведь реальность выглядит на сегодня так: в 1972-м году вышла рассматриваемая книга Э. Северино, и вот прошло уже почти 50 лет; замечали ли мы в стратегических решениях не только политиков европейского мира, но и научном мышлении, признание истины «неопарменидизма»…?”.

І на це можна відповісти подібним запитанням: якщо за двадцять вісім століть (з часів Гомера) література виявилася безсилою у намаганнях покращити людську природу (адже війни, підступи, вбивства, тобто насильство, не зникли, а лише набрали іншого трибу), то чи винен у цьому Гомер?

З приводу ж Буття, Істини, сущого і… Гайдеґера, думку про які автор відгуку вважає “заметным просчетом Э. Северино”, то зазначу, що Северино – автор понад 60 монографій (а “Сутність нігілізму” – це публікація збірки лише кількох його есеїв). І зокрема ці питання докладно висвітлені в його працях “La struttura originaria” (“Первинна структура”) (1958) та “Destino della necessità” (“Судьба необхідності”) (1999), де він, подібно до Гайдеґера, розглядає Істину як джерело Буття – те, що у Гайдеґера звучить як “grundlosen Wahrheit” – доконечна, безпричинна Істина (див.: Heidegger, M. Überwindung der Metaphysik, XIV). А суще у Северино має свою дефініцію. Суще – це визначене буття, буття, яке визначилося.

Щодо Геґеля, то справді, стосунки Северино з Геґелем доволі непрості. Я не вважаю себе великим знавцем філософії Геґеля, тож не беруся про них судити. Зауважу інше: автор критичного відгуку дуже делікатно уникає розмови про час, тобто розмови про тему, яка є лейтмотивною у праці Северино. Адже в ній все закручено довкола отого суперечливого Аристотелівського “коли” (коли суще є, і коли суще не є). Втім, таке уникання зрозуміле. Час як об’єктивний плин з минулого, через теперішнє, в майбутнє заперечували й заперечують ой як багато філософів і фізиків. Тож, торкнувшись цієї теми, автору критичного відгуку довелося б сперечатися не лише з Парменідом (і Северино), а й Платоном, Спінозою, Берклі, Ляйбніцем, Г’юмом, Кантом, Геґелем, Шопенгауером, МакТаґартом, Вайгедом, Махом, ба навіть з Айнштайном, Гьоделем, Гайзенбергом, Бором, Бомом, Вілером, Еверетом… — всіми тими, хто вважав об’єктивний плин часу ілюзією або умоглядним конструктом.

І насамкінець ще цитата з критичного відгуку В. Петрушенка: “Ну, и как-то сложно не заметить, возможно, самого неразрешимого противоречия рассматриваемого трактата – противоречия между его идейным пафосом и жизненно-практическими устремлениями автора: ведь если «на самом деле» в мире господствует вечное Бытие, если «на самом деле» ничего никуда не исчезает и не-Бытию нет места, тогда о чем же нам переживать и заботиться?”.

  1. І на це можна відповісти: “переживать и заботиться” слід про те, яку грань Буття відкривати і як її інтерпретувати. Автор відгуку геть випускає з погляду питання про інтерпретацію та інтерпретативну волю – питання, яке всебічно розглянуте й обґрунтоване у Северино. Отже, питання в тому, що ми відкриваємо у Бутті і якою інтерпретативною волею ми при тому опановані. Та інтерпретація Буття, що явила західну технологічну цивілізацію вочевидь суперечлива. Тим-то й ми всі такі. Які? Радісні, усміхнені, щасливі, але при тому й суперечливі, безпорадні, непевні, маніпульовані.
З приводу “По поводу…”  (до дискусії довкола книги Емануеле Северино “Сутність нігілізму”, Темпора, 2020)

Юрій Олійникписьменник, філософ, перекладач.

 

Яка твоя реакція?

Радість
0
Щастя
1
Любов
0
Не завдоволений
0
Тупо
0

Интересно почитать:

Также в категории:Рецензії