Будучи  античним мислителем, Парменід  налагоджував зв’язки з скептичною та стоїчною школами.  У філософській  поемі «Про природу» продемонстровано  шлях пізнання, але  в такому собі алегоричному  описі  про подорожуючого юнака,  який здійснював свою мандрівку до богині, яка в свою  чергу відкриває істину.

В її перших віршах, філософом відводиться головна  роль  для розуму у пізнанні  та  почутті.  Ним  розмежовується  істина,  що має за основу  раціональне  пізнання, думки, яка  ґрунтується на чуттєвому  сприйнятті. Зробив поділ філософії. Розмежував філософію істини від філософії думки, де критерієм  істини у нього виступає розум в почуттях.  Тобто Парменід займав позицію скептика у розв’язанні філософської проблеми.

Згідно філософських  ідей  Парменіда  буття співвідноситься з мисленням.  Найбільша геніальність мислителя  проявляється  у тому, що  простір і час не можуть бути порожніми  поза буттям, що змінюється.  В ідеї Парменіда прослідковується  наступне:  є буття, небуття немає.  Небуття не пізнається, мислиться  суще. Думку без буття відшукати неможливо, адже без нього вона є нічим.  Виходить, що  як можна думати про те чого насправді немає – небуття.  Людська думка  при пошуках небуття  намагатиметься  вхопитися за суще. Для почуттів та думки  небуття просто недоступне. Фундаментальною і непохитною  можна  вважати  ідеєю предметної співвідносності думки. З точки  зору філософа, Всесвіт недоліків немає. Парменід  говорить про суще,  яке не може на трішки бути більшим або ж меншим.  Відповідно  не може  бути порожнього простору, оскільки  усе наповнене буттям.

Парменід  поєднує духовний світ з детермінантами: становище  людини,  рівень тілесної організації людини. Від вищої ступені організації  залежить  вища степінь мислення.  Тому тілесність і духовність співпадають як у світобудові так і в Бозі.

Богдан  Пегас