Історія філософії

Між Мартіном Гайдеґґером та Юліусом Еволою

haТрадиціоналізм, чвари та почвари

Більше ніж рік тому, в лютому 2015 р., відбулася надзвичайна подія: голова товариства ім. Мартіна Гайдеґґера, фрайбурзький філософ Ґюнтер Фіґаль, подав у відставку, прочитавши так звані Гайдеґґерові «Чорні Зошити». Фіґаль, зокрема, був шокований тісним зв’язком між Гайдеґґером та НСДАП, і остаточним вердиктом філософа став заклик до більш поглибленого дослідження творчості Гайдеґґера часів становлення націонал-соціалізму в Німеччині. Особисто в мене ця подія викликає щиру радість не через те, що Гайдеґґер виявився нацистом (зневажаю Гітлера та його прихильників, чиї погляди ґрунтуються на тому ж примітивному біологізмі, що й погляди сучасних американських філософів), але через заяву, зроблену головним офіційним гайдеґґеріанцем світу, в якій, фактично, підтверджується прикра фраґментарність сучасного гайдеґґерознавства та неадекватність загальноприйнятих інтерпретацій творчості Ґайдеґґера.Вже в кінці 2015 р. відбулася нова подія, не менш значна: німецький дослідник Томас Васек знайшов у тих самих «Чорних Зошитах» буквально дослівну цитату з книги Юліуса Еволи. Не буду наводити тут ані твердження Васека, ані процитоване ним місце, оскільки це вже зробили в своїх статтях і Джованні Сесса, і Ґреґ Джонсон, чиї статті в українському перекладі доступні на сторінках п’ятого номеру українського журналу «Апокриф». Замість того, я разом з читачем спробую поміркувати над тим, чи міг взагалі Юліус Евола якось фундаментально вплинути на творчість Мартіна Гайдеґґера (вже згадані Сесса та Васек схиляються до того, що Евола буквально сформував філософський світогляд Гайдеґґера, Джонсон ж займає більш виважену позицію). Звісно, варто розуміти, що в значному ступені і Джонсон, і Сесса, і Васек, і ваш покірний слуга керуються власними оцінками творчості як Еволи, так і Гайдеґґера, а тому, оскільки ці оцінки, безумовно, різні, погляди дослідників на проблему також містять відмінності. Тож, дозволю собі поділитися з шановним читачем власною думкою, зумовленою моїм особистим розумінням інтелектуальної спадщини обох мислителів. І, якщо вже Еволу з легкої руки Васека називають чи не наставником Гайдеґґера, зробімо акцент на його творах.

Мовчання муз

В давніх римлян був чудовий вираз: на війні Музи мовчать. Інтерпретувати його можна по-різному, але, якщо висловитися дуже спрощено, сенс у тому, що на війні не до мистецтва. Від себе я додам, що відсутність зворотного виразу (щось на кшталт «військові мовчать, коли справа виходить за межі їхньої компетентності») є досить показовою. Справа в тому, що військовий прошарок – так звані індійські кшатрії, або ж західноєвропейські белляторес – вочевидь складається з найсильніших, найаґресивніших та найініціативніших людей. Ці декілька переваг дозволяють людині, яка за призначенням є воїном/керівником, долучатися до будь-якої сфери діяльності та часто досягати в них успіху, завдяки сприйманню цієї сфери в якості різновиду поля бою, де необхідно обов’язково перемогти (якщо, знову ж, говорити дуже спрощено). Музи мовчать на війні, але природжені воїни досить рідко мають чесноту варнового смирення – звідси й низка воїнів-мислителів на кшталт Ернста Юнґера, Карла Хаусхофера, Корнеліу Кодряну і, врешті, самого Юліуса Еволи. Подібні люди в більшості випадків щиро вважають себе здатними до філософування, але в результаті їхня філософія складається загалом з гасел, закликів та намагань вести війну в сфері інтелекту. Ці люди не можуть мислити поза контекстом невпинної війни. Так, наприклад, поява такої абсурдної філософської позиції, як онтологічний дуалізм, вочевидь, є результатом намагання «кшатріїв» займатися справами «брахманів» – онтологічний дуалізм виникає, оскільки «кшатрій» в принципі не здатен мислити світ поза бінарною опозицією ми (я) – вони. «Кшатрій» ніколи не мовчить, він людина дії. Таким чином, «кшатрій» у філософії породжує концептуальні химери та почвари, а також нерідко вступає у боротьбу з тими, хто не погоджується з його химерними поглядами. Іронія в тому, що часто опонентами «кшатрія»-філософа (тобто, за великим рахунком – квазіфілософа) стають «брахмани» (справжні філософи). Якщо «кшатрій»-філософ перемагає в дискусії «брахмана» завдяки своїй природній ініціативності та аґресивності, і погляди «кшатрія» отримують поширення, підтримку та перевагу над поглядами переможеного «брахмана» – це і є справжня профанація, яка, власне, за своїм хибним характером аніскільки не відрізняється від комерціалізації сфери інтелекту (активно здійснювану різноманітними «вайш’ями», філософами-торгівцями). «Кшатрій» має стільки ж прав займатися інтелектуальною діяльністю, скільки має «вайш’ю»: ніскільки. Немає різниці в тому, яка варна порушує загальну ієрархічну гармонію. Цікаво, що досить часто серед сучасних традиціоналістів побутує думка, нібито суспільство є полем протистояння двох категорій людей: героїв та торгівців (як їх називає, наприклад, Вернер Зомбарт).Насправді, це хитре софістичне зведення складної та внутрішньо несуперечливої соціальної структури до бінарної опозиції дозволяє нібито виправдати філософування кшатріїв (згадаймо хоча б Ґейдара Джемаля, чиї примітивні криптоманіхейські тексти сьогодні радо розтягнули на гасла різноманітні прихильники третього шляху). Подібне спрощення і є результатом того самого квазіфілософування воїна, який всюди бачить лише протистояння, і будь-яке явище редукує до бінарної опозиції. Таким був і Юліус Евола, якого прихильники часто досить наївно називають останнім кшатрієм.

Юліус Евола як філософ-воїн

Наведу всього лише два приклади реалізації Юліусом Еволою його кшатрічного духу. Перший – це сумнозвісна «полеміка» Еволи та Рене Ґенона стосовно книги останнього («Людина та її самоздійснення згідно з Ведантою»). Загалом, вся «полеміка» становила собою два гнівних листа Еволи та виважену відповідь Ґенона, в якій він рекомендує Еволі подорослішати. Прихильники Еволи схильні інтерпретувати цю полеміку як демонстрацію двох світоглядів – активного, кшатрічного, та пасивного, брахманічного. Прихильники Ґенона схильні вважати, що ніякої полеміки не було: був лише Евола, який не зміг зрозуміти, про що написав Генон. Сам я схиляюся до другої позиції. Оскільки запропоноване читачеві есе присвячене Гайдеґґеру, а не суперечкам Еволи та Ґенона, пропоную читачеві самостійно скласти власну думку стосовно проблеми на основі текстів, наведених у збірнику «Свет и Тени» (видавництво «Ex Nord Lux»).

Другий приклад Еволи-як-кшатрія демонструє критика Гайдеґґера, яку він провадить в книзі «Осідлати тигра». Сучасні прихильники Еволи люблять посилатися на цю працю, але глава з критикою Гайдеґґера дивовижним чином не користується такою ж популярністю, як книга в цілому. Чому так? Імовірно, через те, що глава демонструє нездатність «останнього кшатрія» адекватно зрозуміти сутність фундаментальної онтології. Невіґластво та банальна приземленість Еволи дивують. Розгляньмо, для прикладу, такий фраґмент:

Неможливо уявити собі більш похмуру перспективу: «Дазайн», «Я», яке саме в собі є ніщо, маючи буття поза собою та попереду себе, переслідуючи його, тим самим, продовжує гонитву в часі, зберігаючи по відношенню до буття те ж залежне положення, що й спраглий по відношенню до води з тією лише різницею, що немислимо досягти буття, не володіючи ним (як казали елеати – жоден примус не може змусити бути те, чого нема).

Таке відчуття, ніби Евола пише коментар на «Пісню Пісень Царя Соломона», яку Григорій Великий характеризував наступним чином:

Бог – ця доброта, що переважає будь-яку красу, просвіщає душу; і, освітивши її, ховається від її чуттів та її внутрішнього бачення; Він віддаляється від неї по мірі того, як дарує їй пізнавати Себе; втікає від цієї святої любительки, краде Себе в чуттів та бажань її; зникає з рук її в той час, коли вона вже тримала Його; і цими віддаленнями, що походять з любові до неї, запалює її любов’ю, і приваблює за Собою на небо.

 Найкращим чином проблему «відтягування» та втечі мислимого від мислителя розглянув Гайдеґґер у курсі лекцій, опублікованому під загальною назвою «Що зветься мисленням». Мислення та поезія, за Гайдеґґером, це дві особливі форми діяльності, які не несуть в собі насильства над буттям. Так, зокрема, мислителя Гайдеґґер уподібнює до мандрівника, що блукає стежками в лісі, переслідуючи предмет свого мислення, який постійно «відтягується» і, таким чином, веде мислителя далі. Метафора мандрівки стежками (а не руху заздалегідь прокладеною колією, в якій уособлюється насильство над світом та буттям) є очевидною, особливо в контексті критики технократичної цивілізації Модерну, яка була однією з головних тем творчості філософа. Втім, заклик німецького брахмана до смирення перед буттям залишається непочутим італійським кшатрієм. Доктрину ненасильницького мислення Евола сприймає як слабкість (чого ще чекати від людини, яка керується військовими імперативами?). Альтернативою є чергове гасло: подолаймо слабкість та занепад екзистенціалістів, осідлаймо тигра. Чи варто підкреслювати, що за Гайдеґґером такий заклик «великого традиціоналіста» є типово насильницьким, а отже, типово модерним?… Смішно сказати: якщо розуміти світ через призму примітивного кшатрійського дуалізму, то виходить, що Евола репрезентує якраз модерну позицію, коли «критикує» таких метрів, як Рене Ґенон та Мартін Гайдеґґер.

Шляхи Останнього Бога незбагненні

Я навів лише кілька прикладів, але видається, що їх цілком достатньо, щоб проілюструвати несумісність філософських світоглядів Еволи та Гайдеґґера. Наявність цитати з «Повстання проти сучасного світу» в праці Гайдеґґера демонструє лише цілісність традиціоналістського дискурсу, а також свідчить про наявність полеміки між ключовими мислителями доби. Втім, той факт, що Гайдеґґер написав слово «буття» на старовинний лад – через іґрек, а не «і» («seyn» замість «sein») – як він і писав у власних творах – вже говорить про те, що текст Еволи він сприймав не як пасивний читач, але як інтерпретатор, співрозмовник. Припущення, ніби Евола міг впливати на Гайдеґґера та визначати напрям його думок, побудовано на банальній традиційній некомпетентності – нездатності ієрархічно зрозуміти та варново класифікувати обох мислителів.

Імідж, створений Гайдеґґеру його друзями та коханою-атлантисткою, сьогодні поступово кришиться, розкладається, і ми отримуємо можливість бачити все нові й нові риси справжнього творця фундаментальної онтології.

На завершення дозволю собі зауважити, що моє невеличке есе присвячене в більшій мірі критиці кшатріїв, не задоволених своїм призначенням, ніж критиці «останнього» з них (тим більше, що він зовсім не останній, бо ж сьогодні кожен другий скінхед намагається з луком та булавою в руках видряпатися на спину того бідного тигра).  Однак, не треба впадати в розпач через те, що сучасні воїни зовсім не рахуються з ієрархією та намагаються повстати проти своїх володарів. Розгляньмо ситуацію з іншої позиції: якщо завдяки згадці в «Чорних Зошитах» вислову з книги такого поверхневого мислителя, як Юліус Евола, ми сьогодні маємо змогу стверджувати, що Гайдеґґер належав до цілісного традиціоналістського дискурсу – така роль вже значно переважає дійсні заслуги «останнього кшатрія». Однак, за «Бгаґавад-Ґітою», служіння вищій варні в якості соціального та військового юніта – це і є справжнє призначення кшатрія. Можливо, справедливо буде вважати, що «кшатрій» Евола, сам того не розуміючи, виступав у своїй творчості як приклад того, як не треба мислити, і в цьому сенсі дійсно служив традиціоналістам-«брахманам» ХХ століття.

Олександр Артамонов 

Яка твоя реакція?

Радість
0
Щастя
0
Любов
0
Не завдоволений
0
Тупо
0

Интересно почитать:

Также в категории:Історія філософії