Читаючи філософів великих і не дуже, чи навіть слухаючи мудрагельства людей далеких від класичної науки наук, хоч-не-хоч а помічаєш віспини особистого на тілі узагальнень. На щастя чи на біду, наше сприйняття світу – це наслідок багатократного відображення дійсності в викривленому дзеркалі досвіду. Якщо дитина, кожного разу смакуючи цукерку, отримуватиме потиличника, то ставши дорослою, вона не зможе об’єктивно оцінити ні смаку цукерок, ні призначення своєї потилиці.
Дитячі болі, образи і страхи назавжди викривляють дзеркало нашого сприйняття. Мислитель-філософ тут не виняток. Не важливо хто він, професор Гейдельберзького університету чи водій далекобійник. Серед видатних філософів таких винятків мабуть взагалі не знайдеться. Усі великі філософи глибоко травмовані і нещасні люди. Наприклад, депресія Г.В.Ф. Гегеля вплинула на побудову громіздкої філософської системи, незрозумілої, за словами Пола Стретерна, для жодною людиною. В Єнському університеті, де він викладав, говорили, що слухати його лекції так само нестерпно як і читати його книги. Сексуальні страхи Ф. Ніцше і нестримне прагнення їх перебороти стали таємним фундаментом його волюнтаризму. Його «фіаско» під час першого походу в публічний дім ще дев’ятнадцятирічним юнаком і подальші вперті намагання стати вище свого страху, подарували, крім сифілісу, ще й образ надлюдини, яка немає подібних проблем.
Зображення світу відбивається від кривого дзеркало нашого еволюційного досвіду, потім від кривого дзеркала історичного досвіду, і нарешті від нашого особистого кривого дзеркала. Після усіх цих перетворень, марно сподіватися на об’єктивність. А якщо спробувати створити єдину для усіх часів і народів картину людини і людяності, то матимемо або майже абсолютний хаос, або вкрай суб’єктивну лицемірну систему, яка тріщатиме по швах при першій же перевірці досвідом. Найкраще це відображає етика. Усі ці коливання від «Саул убив тисячі, Давид десятки тисяч» (1 Книга Царств, 18:7) до «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Матвія, 5:38) – найкраще відображення мінливості нашого самоусвідомлення.
Людина будучи найвпертішою істотою на планеті ніколи не зупиниться перед не підйомною задачею. Вона із самого початку свого існування намагається розібратися в простому на перший погляд питання: «Хто я?». Причина цих сізіфових поривів у страху невизначеності. Невизначеність, відносність, умовність, релятивізм – це бездонний безкраїй океан. А людині потрібен якір серед цієї жахаючої бурхливої величі, клаптик твердого ґрунту під ногами, можливість за щось зачепитися, від чогось відштовхнутися. Більше за повітря, секс і їжу людина прагне детермінізму. Вона хоче, щоб усе було прогнозовано, розкладено поличками і пронумеровано: наліво підеш – погано, направо – ще гірше, а прямо краще взагалі не ходити. Зате, ніяких несподіванок. «Реальність нескінченно складна для нашого пізнання. Ми вимушені спрощувати.» — писав О.Хакслі. Коли в людини немає відповіді, вона вигадує її і вимагає від себе і оточуючих вірити в свій новостворений міф. Безпечніше в людини забрати останній кусень хліба, ніж спробувати забрати віру в детермінованість буття. Релігії, традиції, звичаї, забобони, марновірства, віра в непорушність наукових знань – це сторожові вежі, які охороняють її ілюзорний острів серед релятивіського океану безкінечних можливостей.
Найважливіший із якорів, які нібито тримають людину в центрі Всесвіту, стосується її власної сутності. Вона весь час намагається самовизначитись, але так, щоб її місце було в найкращих рядах. Коли маєш точку опори, то маєш і точку відліку. Звідси і походять думки про богоподібність, обдарованість Божим духом, походження від частини божественного тіла. Незалежно від наближеності філософа до вірувань чи релігій, людина все рівно буде десь поблизу центру Всього. Надійне місце, непорушний центр, ніякого релятивізму, абсолютний детермінізм. Навіть в ХХ і ХХІ століттях, офіційно позбавлених релігійного впливу, ми називаємо себе вершиною еволюції, найдосконалішою із усіх істот, центром усього до чого можна доторкнутися.
Однак, «людина цар звірів, ось тільки вони про це не здогадуються» писав у одному із своїх творів Кір Буличев. Давайте спробуємо поглянути на себе збоку, настільки, наскільки у нас вистачить нахабства і цинізму. Світ, який нас оточує, ми ділимо на живу і неживу природу. Сюди дехто додає третій – світ духів. Якщо ми візьмемо до уваги цей останній і підемо шляхом О. Блаватської чи Прикладної ангелології, то це буде зовсім не погляд збоку. Це буде погляд змії, яка сама собі робить колоноскопію з поступовим переходом до гастроскопії. Тому лише дві умовні альтернативи – жива чи нежива природа. Хто ми? Є серед нас таке, що ні живе, ні мертве, але все ж віднесемо себе до живого світу.
Заглибимося в таксономію далі. Відразу відкинемо пропозиції приєднатися до різноманітних одноклітинних і неклітинних. Будьмо об’єктивними. Часом серед людей трапляються такі зарази що… але до вірусів і бактерій ми себе не віднесемо. Опісля перед нами вибір: тварини, рослини, гриби? «Человек – хоть будь он трижды гением – остается мыслящим растением» писав у свій час Самуїл Якович. «Людина завдяки лімфоцитам здатна до фотосинтезу» – писав один мій студент, для якого що фотосинтез, що фагоцитоз – різниця невелика. Та й до грибів ми в якихось деталях подібні, але в нас не таке різноманітне як у них статеве життя. Тому, ми тварини. Якщо хтось когось називає тварюкою, то можливо це не образа, а лише констатація факту належності до визначеного К.Лінеєм царства Animale.
Потім нам потрібно вибрати свій клас. Тут усе просто, хоч Платон писав, що людина це птах (двонога тварина) без пір’я. Тому ми віднесли себе до ссавців або звірів (можливо і звірюка це не образа). Далі усе складніше. Серед ссавців стільки різних рядів, що не знаєш куди себе помістити. Коли в годину пік їдеш в переповненому громадському транспорті, то зустрічаєш мало не усі ряди звірів: тут і китоподібні, і ластоногі, і хижі, і парнокопитні з непарнокопитними, і скунсові і найбільш нещасні – мозоленогі. Та якщо зануритися глибше, то ми все ж належимо до приматів. Тому, коли нам в школі говорили, що людина походить від мавпи, нам брехали – нікуди ми від мавп ще не пішли. Ми мавпами залишаємось.
Оскільки, ми мавпи чи примати, то усі закони живої природи на нас діють. Якщо прийняти принесене від Спінози «Природа = Бог», то ці закони є Божими законами. Недарма усі живі істоти, від кишкової палички до синього кита, побудовані на основі першої божої заповіді: «Плодіться і розмножайтеся і наповнюйте землю» (Буття, 1.22; 1.28; 9.7). Отже, усі ми чи то прагнемо, чи повинні збільшувати свою чисельність і збільшувати площу, яку ми захопили. І не лише «ми» як люди, а й «ми» як частина усього живого на цій планеті.
Здавалося б, ну чого його кудись лізти, нащо плодити численних спиногризів? Живи собі і насолоджуйся. А ні. Природа придумала купу батогів і пряників, щоб стимулювати кожну живу істоту до цього. Потреба в експансії стає вище за потребу в особистій безпеці. У багатьох живих істот це проявляється прямо, без усяких схованих змістів – у тих хто веде себе простіше. Знає і каракурт, і богомол, що «секс = смерть», але все рівно вони шукають самку на свою голову. Знає павич, а якщо не знає, то здогадується, що його шикарне пір’я збільшує шанси померти у десять разів, та еволюція не сприяє появі сіренького непримітного павича. Без цього пір’я жодна павичиха не зверне на нього уваги.
Що нам дає експансія? Вона дає шанс вижити. Розширення території призводить до зниження ентропії, міри вбивчого хаосу. Окремим особинам від цього стає тільки гірше. Тяжко на незаселених землях – небезпека на кожному кроці, і ресурси не завжди доступні. Тяжко, коли цих особин багато – конкуренція стає причиною занепаду і загибелі. Але те, що окремій особині шкодить, те групі особин часом іде на користь. Нові землі це нові ресурси, і коли старий світ виснажиться чи постраждає від якогось нещастя, то ті що живуть тут з часом відновлять свій рід. І чим більша і різноманітніша територія, тим спокійніше почувають себе ті, хто тут розселяться. Чим більше число особин, тим більше шансів, що хтось виживе після катастрофи. Чим більше число особин, тим більша різноманітність – ніколи не вгадаєш, який «камінь, відкинутий будівельниками, стає наріжним каменем» (Пс. 117: 21-23). Цьому закону підкоряються популяції, види, роди, ряди, класи, типи… А біосфера? Вона у нас одна, але і вона хоче підвищити свої шанси на виживання. Як їй збільшити свою кількість, як зайняти більшу територію? Наша планета стала пасткою, тюремною камерою-одиночкою для біосфери.
Між нашою планетою і іншою кандидаткою на рідний дім, простягнувся холодний, голодний, наповнений убивчими небезпеками космос. Який із земних видів прагнутиме потрапити в нього? Кого привабить ця смертельна безпека? Звичайно, деякі види в процесі еволюції оселилися в малопридатних умовах: на високих гірських вершинах, темних океанських западинах і навіть у вулканічних озерах. Однак, ніхто із них не прагне туди, де відсутні майже всі ресурси крім променевої енергії. І навіть ця енергія при віддаленні від Сонця зникає, а при наближенні вбиває. Космос – це мертва пустеля, якою потрібно добиратися можливо більш як на сотні трильйонів кілометрів до хоч трохи придатного для оселення острівця. Еволюція хоч і любить часом стрибати вперед, але недалечко. А таке жодному нормальному організму не перестрибнути. Таке зможе здійснити тільки вид-збоченець. І ось біосфера народила збоченця. Подивилась біосфера на діло рук своїх і побачила що це добре… Однак, небезпечно.
Вид, якому винесли вирок витягти біосферу за межі своєї планети, робитиме це за лише допомогою науково-технічного прогресу. Ці «збоченці» настільки нестабільні і настільки радикально змінюють своє середовище існування, що довго топтати ряст у них шансів небагато. До цього слід додати ймовірність планетарних катастроф, які неодноразово знищували до 90% усього живого. Цілеспрямована еволюція в бік подорожей в космосі на гігантські відстані навіть у вигляді маленьких спор вимагає мільйонів або й мільярдів років еволюції. За цей час з планетою може статися усе що завгодно. За допомогою НТП, можна вийти в космос за кілька сотень чи тисяч років, що значно збільшує наші шанси.
Чи були ми першими обраними, сказати важко. Якщо взяти до уваги деякі види мурах, то рівень їхнього НТП нагадує ранні землеробські общини. Наприклад, мурах роду Attini обробляють ґрунт і вирощують гриби, утримають домашніх тварин і, до речі, це вони перші придумали парасольку та зіткнулися із проблемою наркоманії. А ще вони надзвичайні будівельники, до вправності яких навіть творці єгипетських пірамід не наблизилися. Однак, сучасні мурахи, які виникли біля 25 мільйонів років тому, вирішили, що їм прогресу досить. З тих пір їхні технології не міняються. Вони у свій час зупинили технічний прогрес і найшли відносну гармонію соціального життя та баланс з довкіллям.
Збоку здається, що в мурашок усе так просто і стабільно. Формікологи визначають, що у них також бувають соціальні проблеми, конфлікти і навіть громадянські війни. Однак, мурахи більшості родів і деякі їхні дальні родичі знайшли універсальну соціальну формулу. Назвемо її меритократією – владою гідних. Всупереч побутовим уявленням, дитячим казкам і шкільним підручникам у мурах немає соціальної ієрархії. Це ми з вами приписуємо їм розподіл на рабів і царів, переносячи сюди власні соціальні збочення. У них і немає демократії, цієї ілюзорної гри в рівність, за якою ховається еліта і плебс, яким ця еліта маніпулює. В мурашиній спільноті рішення приймає «колективний розум». Ще в ранньому віці, в залежності від нахилів і талантів юна мураха обирає собі справу життя. Тут є певна свобода вибору але нею мурахи рідко користуються. Якщо ти проявляє агресію стаєш охоронцем, маєш фізичну силу – працюєш за межами мурашника, схильний до емпатії – доглядаєш за малятами, маєш високий інтелект стаєш розвідником і водночас управлінцем, не проявив ніяких талантів – просто працюєш чорноробом. Мурахи не проявляють хворобливих амбіцій, намагаючись досягнути успіху в тому в чому у них немає таланту. А ми? А ми навпаки. Ми з малечку отримаємо купу психотравм і комплексів, які намагаємось компенсувати в дорослому віці неадекватними рішеннями і різними способами самоствердження. Наша психічна нестабільність генетично обумовлена. Вона робить нас обраними.
Уся справа в тому, що ми живемо ієрархічними групами, в яких більше щансів допастися до розмноження має той, хто знаходиться на вершині соціальної ієрархії. Не обов’язково, щоб усі хотіли переспати із президентом чи іншою відомою людиною. Нашою отарою може бути світ, до якого цей президент не обов’язково належатиме. Це може бути навіть простий тракторист на селі, хоч він бухає до зелених чортиків. Головне, щоб він у вашому колі був альфа-самцем. Найчастіше жінка, яка обирає собі пару проявляє інстинктивну турботу про потомство. Вона обирає найкрасивішого, щоб діти були здоровими, домінуючого над іншими психологічно, але її нехай слухається, щоб проявляв турботу про потомство, ну і бажано щонайвище в соціальній ієрархії. Далі включається баланс вимог та вибір приорітетів.
Такий дезадаптаційний тиск робить усіх нас соціальними маніяками. Ми шукаємо способів обійти одне одного в самореалізації та задоволенні своїх таємних чи не дуже амбіцій. І у нас непогано це виходить, коли ми міняємо середовище існування. Хто краще обробляв камінь, той був бажанішим самцем, хто мав кращі обладунки, той був бажанішим самцем, хто має крутішу машину, той є бажанішим самцем. Ми удосконалюємо технології, змалечку включаючись в гонитву за місцем в соціальній ієрархії та в гонитву за збільшенням кількості потенційних сексуальних партнерів. Наступив момент, коли ми амбітно перенесли свою гонитву в космос, що і планувала біосфера. І ми не зупинимось, поки не заселимо купу планет, або поки не знищимо себе. Адже ми залишаємось тими самими мавпами, але мавпами із ядерною зброєю, здатною багаторазово знищити все живе на Землі. Таким чином, ноосфера описана В.І. Вернадським це є оболонка хворого розуму, який виводить біосферу у космос. І це прекрасно.
Коли ми сперечаємось про універсальність чи про релятивізм етичних принципів, про виміри людяності і гуманізму, ми повинні, насамперед, себе запитати, хто ми є насправді і для чого ми тут. Усі наші етичні принципи мають походити із одного ключового каменя в підвалинах. Ним є першочергове сприяння експансії біосфери у Всесвіті. Усе, що сприяє цьому є добром, а все, що перешкоджає – злом.
Хом’як Іван
смт. Корнин Житомирська обл
